Засновники «Музейного кризового центру» розповідають, що вони роблять, аби захистити працівників музеїв та зберегти культурну спадщину України.
Hyperallergic – https://hyperallergic.com/719347/this-group-is-helping-museum-workers-in-ukraine/
Авторка: Ліза Корнейчук
[фото надали Asortymenta Kimnata]
Багато пам’яток мистецтва та культури в Україні стають жертвами повномасштабного вторгнення росії разом із мирним населенням. За перші 20 днів війни російські війська пошкодили бібліотеки, церкви, мечеть, обстріляли місцеві історичні музеї в Чернігові, Охтирці, Іванкові, художній музей, пам’ятки архітектури в Харкові та багато інших. На момент написання статті вони скинули 500-кілограмову бомбу на Донецький Академічний Обласний Драматичний Театр у Маріуполі, де від обстрілу ховалися понад тисяча людей.
У той час як українські державні інституції зосереджені на порятунку національних колекцій мистецтва, місцева спадщина та сучасне мистецтво залишаються вразливими перед загрозою війни. Крім того, працівники регіональних музеїв часто ризикують життям, залишаючись у зоні бойових дій, охороняючи експонати. Аби врятувати українську спадщину, яка залишилася поза увагою, від зникнення, місцеві мешканці, працівники культури та громадські організації організовують незалежні ініціативи та евакуюють зразки мистецтво, котрі мають менше шансів пережити війну.
[Мешканці Одеси укріплюють пам’ятник герцогу Дюку де Рішельє мішками з піском (фото із Twitter)]
3 березня директорка львівського музею «Територія Терору» Ольга Гончар запитала у Facebook, чи існують кошти на підтримку українських митців та музеїв у воєнний час. Пізніше вона оновила свій допис: «Тим часом, ми самі починаємо створювати такий фонд». У співпраці із командою громадської організації «Інша Освіта» Ольга створила «Музейний кризовий центр» — громадську ініціативу, спрямовану на допомогу музейним працівникам у регіонах із складною ситуацією, а також для евакуації творів мистецтва. Вже наступного дня на рахунок новоствореного фонду були зроблені перші пожертви.
Основним завданням центру була швидка фінансова та організаційна підтримка музейників, багато з яких опинилися віч-на-віч із війною та без засобів на існування. Центр змушений шукати способи обійти довгі бюрократичні процеси, щоб негайно допомогти тим, хто цього потребує.
Hyperallergic поспілкувались із співзасновниками Музейного кризового центру Ольгою Гончар та Альоною Каравай через Zoom про баланс між правовими вимогами та ефективністю праці під час війни та їхню рішучу позицію щодо міжнародних гуманітарних інституцій. Це інтерв’ю було відредаговано в обсязі та ясності.
[Ліворуч Ольга Гончар у своєму офісі у Львові (фото Катерини Сергацкової), праворуч Альона Каравай (фото Іри Мутки)]
Hyperallergic: Розкажіть, чим саме займається ваша організація?
Ольга Гончар: У нас є офіси в Івано-Франківську та у Львові [міста Західної України]. Ми об’єднали зусилля і знайшли більше людей, щоб запустити Музейний кризовий центр або Швидку музейну допомогу. Я координую швидку підтримку для працівників музеїв в охоплених війною областях, що зазнають ударів. Ми забезпечуємо пожертви на базові речі вжитку, такі як їжа, вода, ліки, адже багато музейних працівників не отримали зарплатні, а їхні витрати зросли. Наша мета — переконатися, що ці люди зможуть пережити війну, [врятувати свої команди], що відновлять зруйновані музеї. Тож наша повсякденна праця – це моніторинг потреб, отримання коштів, здійснення гуманітарних переказів.
Разом із ГО «Інша Освіта» ми розробляємо дієвий алгоритм нашої роботи, адже з умовами бюрократичної системи в Україні, є досить важко швидко реагувати на потреби людей. Все розраховано на довгу бюрократію. Але в багатьох регіонах, з якими ми працюємо, немає бухгалтерів, розбомблена казна або не працює відділ культури. Тому єдиний спосіб допомогти – відправити гроші безпосередньо на особисту картку. Наше завдання – зробити це прозоро і переконати донорів, що допомогу отримують ті, хто її потребує.
Наступним кроком буде відновлення музеїв та інфраструктури, але це масштабні роботи. На даний момент є важливо підтримати команди і людей, щоб потім було кому здійснювати реконструкцію.
Н: Ви також задіяні в евакуації творів, зосереджуючись на ініціативах і мистецьких проєктах, на котрі державні установи з питань культурної спадщини звернуть увагу в останню чергу.
Альона Каравай: Або не звернуть уваги взагалі. Днями ми мали зустріч із Міністром культури, і нам сказали, що вони зосереджені на об’єктах, які за законодавством України визначені як «культурні пам’ятнками», тобто об’єктах, яким 50 років і більше. Їхнє головне завдання – зберегти великі національні колекції. Таким чином, вони не в змозі допомогти навіть малим державним музеям, які їм підпорядковані. Малі ініціативи та сучасне мистецтво, як правило, поза сферою їхнього впливу. Ми [ГО “Інша Освіта”] евакуйовуємо роботи з майстерень художників, приватних колекцій, арт-центрів.
H: Як часто до Вас звертаються за допомогою і чи ви проводите якийсь відбір серед заявок?
А.К.: Відбору немає. Ми допомагаємо всім, кому можемо. Ми отримали 17 запитів на допомогу, наразі виконали шість. Одне звернення було з Маріуполя, але зрозуміло, що там ми вже не можемо допомогти. Є локації, де ми безсилі. Ми намагаємося розглянути конкретну ситуацію, незалежно від того, доступна вона нам чи є поза нашими можливостями.
H: Ви працюєте лише з мистецькими платформами чи митці, які хочуть зберегти свою творчість, можуть теж попросити вашої допомоги?
А.К.: Кожен може. Наразі у нас є більше запитів від митців. Ми не називаємо тих, кого евакуйовуємо, та відомі українські платформи до нас теж звернулися.
О.Г.: Ми допомагаємо музеям, з якими маємо особисті контакти. У нашій моніторинговій групі працюють музейні працівники [і] директори центрів, які телефонують один одному та збирають інформацію про потреби. Для нас дуже важливо це робити через перевірені контакти, тому, що зараз є багато підозрілих ситуацій, фейкових новин. Люди бояться говорити, що знаходиться у їхніх музейних колекціях, бо їм незрозуміло, з якою метою цю інформацію збирають. Ось чому ми покладаємося на свою надійну мережу та працюємо завдяки тісним контактам, які я встановила під час моєї кар’єри, зокрема як директорки «Території Терору». Одночасно, на базі закладів та культурних громад, розгортаються інші бригади швидкої допомоги. Спадщини стільки, що всім вистачить. Наша увага зосереджена на регіональних малих музеях, які знаходяться поруч із нами.
H: Як ви евакуюєте твори мистецтва?
А.К.: У нас є кілька волонтерів на місцях. Є люди в Києві, в Одесі, які допомагають автобусами евакуювати твори мистецтва. Ми шукали вантажівки. Потрібен час, щоб знайти хоч якісь, адже ми не транспортна компанія, ми ніколи раніше такого не робили. Були моменти, коли ми знаходили машину, а потім все зривалось в останню хвилину. Ситуація на дорогах швидко змінюється. Тому якщо ми змогли скористатися якимось маршрутом вчора, це не означає, що ми зможемо поїхати тією ж дорогою завтра.
[фото надали Asortymenta Kimnata]
H: Скільки творів ви вже евакуювали?
А.К.: [Понад 400 робіт] уже відправлено на зберігання. Ми просто працюємо із перевезенням, а потім передаємо роботи далі на склад [хаби].
Н: Чи отримуєте ви якусь допомогу від Міністерства культури України?
А.К.: Вони не можуть нам допомогти, але ми з ними спілкуємося. Я поспішала, аби зустрітися із міністром, тому про нас знають, вони бачили наш прес-реліз, у нас було спільне обговорення того, що ми робимо. Однак, вони не дають нам ресурсів, а ми від них цього не очікуємо. Зараз їхнє завдання – зберегти великі колекції. А ми шукаємо допомоги ззовні.
Н: Ви наголошуєте, що не збираєте пожертвувань від приватних осіб в Україні. Які у вас джерела фінансування?
А.К.: Вони зовнішні. […] Ми отримали пропозиції від приватних меценатів та організацій, таких як ЮНЕСКО, які допоможуть. Ми розуміємо, що ресурси за кордоном є, тому не хочемо виснажувати наші і так невеликі ресурси в Україні.
Н: Чи могли б ви як ГО, евакуювати колекцію державного музею?
А.К.: Ні, ми не можемо. Юридично [ми не маємо права] це робити. Також є обмеження щодо того, що можна вивезти з України, що може прийняти ЄС, щоб це не вважати крадіжкою культурних цінностей.
H: Які зараз найбільші ризики та небезпеки для мистецької спадщини? Які зараз найгарячіші точки?
О.Г.: Ми сьогодні були на засіданні ЮНЕСКО, де всі сказали, що не вірять у те, що росія випадково обстріляла наші музеї, архіви та церкви. Це [схоже] на свідоме знищення української культури. Ці дії співзвучні зі словами путіна про те, що Україна не має права на існування. Керівники архіву розповіли про атаки на архіви, в яких зберігаються свідчення та історичні документи про репресії росії проти України. [Їхня мета] — стерти нашу культуру до нуля та нав’язати «русскій мір». Ми сказали ЮНЕСКО, що всі правила війни, конвенції, положення, заборони нападів на цивільних осіб, медиків, пресу, музеї не працюють [тут]. Не варто порівнювати цю війну з Другою світовою, тому що це нова форма зла, яка зараз розгортається в нашій країні. Решта світу теж не є у безпеці. Усі правила порушено, тому ми повинні винайти новий план, як пережити цю війну і як відродити втрачену [спадщину].
[фото надали Asortymenta Kimnata]
Українська культура може багато розповісти про те, як протистояти злу, протистояти тоталітарному режиму, протистояти Росії, зокрема. Новий світ народжується на наших очах, це свідчить про те, що бюрократія осоромилась. На всіх фронтах. Тепер такі спільноти, як наша, на рівні ГО можуть бути ефективнішими, ніж існуючі міжнародні фонди, що були створені для цих конкретних потреб. Зараз ми придумуємо нові правила гри. У культурі мають з’явитися нові лідери, тому що старий світ більше не працює.
А.К.: [У цій війні] … гроші нічого не можуть вирішити. Евакуація мистецтва чи підтримка музеїв – це не про гроші, а про людські ресурси та горизонтальні зв’язки, силу громадянського суспільства, коли є люди, яким не байдуже та які готові допомогти.
Н: Які наративи про Україну з’являються тепер в міжнародних медіа і на які, на вашу думку, варто наголосити та зрозумілими?
А.К.: Зараз усі об’єднуються навколо думки, що росія повинна піти з України, що ніхто [в Україні] не хоче здаватися. Люди хочуть самовизначення, тому проявляють свободу волі в Україні. Мені подобається, що все більше діячів культури говорять про те, що сучасну російську культуру слід розглядати через призму постколоніалізму. Наші проблеми не виникають самі собою, справа не в тому, що ми [країни, що межують з росією] є самогубцями, але це, власне, Росія [що діє агресивно]. Я не впевнена, чи цього разу ми переконали світову спільноту, але принаймні зараз це сказано більш чітко.
О.Г.: Сподіваюся, висновком із цієї ситуації для нас буде розуміння того, що ми не повинні скорочувати культурні проєкти. Культура має бути стратегічним напрямком [для України] нарівні з обороною. Незахищеність музеїв зараз, під час війни, виникла не тому, що музеї не хотіли ремонтувати вікна чи пакувати експонати, а тому, що не було грошей. Музейні працівники зараз максимально вразливі. Ми повинні це змінити. У Росії зовсім інший рівень державної підтримки культури. Треба розуміти, що [політика і культура] пов’язані, і ця війна має призвести до змін у культурній сфері.
[фото надали Asortymenta Kimnata]
H: Як люди в США можуть зараз допомогти українському мистецтву та культурі?
А.К.: Перш за все, я хотіла б заохотити вас познайомитися з Україною і поміркувати [про поточну ситуацію]. Зараз саме час звернути увагу на наших митців і культуру, зрозуміти, про що ми говоримо, чому українські митці зараз відмовляються навіть сидіти з російськими колегами на панелях і дискусіях. Пожертвування важливі, та не менш важливою є увага до цих питань і здатність нас чути.
Серед фундацій я б рекомендував слідкувати за Українським кризовим медіа-центром, який підтримує українських митців. Якщо у вас є сентименти до регіональних музеїв у невеликих містах і селах, ви можете звертатися до нас, знаючи, що ці гроші дійдуть до музейників без довгих бюрократичних зволікань. Останнім часом ми багато думали про безсилля та марність таких великих міжнародних інституцій, як ОБСЄ, Червоний Хрест, ООН. Їхні бюджети для України дуже великі, але вони мають невеликий прямий вплив і ефективність. Тому пожертви місцевим організаціям мають набагато більше змісту.
О.Г.: Впродовж цих днів, починаючи з 3 березня, ми підтримали 137 людей і 30 установ у 8 регіонах, надіславши їм понад 5000 євро. Це невеликі гроші, але всі вони були вкладені в пряму підтримку. У більшості випадків [українські] установи не можуть [законно] прийняти ці гроші, тому що закон не дозволяє такі виплати [для державних музеїв], особливо коли йдеться про гроші з-за кордону. Ми виступаємо посередником у цих виплатах, тому запитів стає все більше.
А.К.: [Війна показала, що] нам треба працювати над реформою музею. Відомі українські інституції звертаються до нас, тому що не можуть легально приймати гроші з-за кордону. Люди готові робити внески, але такі операції заборонені. Іноземні партнери повинні мати можливість підтримувати такі музеї, як Іванківський, без таких компаній-посередників, як ми.
Інші новини
Публікації
