Від моменту створення Янівського табору на початку листопада 1941 р. на його охороні перебували переважно війська СС і підрозділи СД. Згодом через зростання потреб Третього Рейху у людських ресурсах табірну охорону (особливо в частині рядового і нижчого складу) почали комплектувати із ненімецького елементу. Зокрема, у 1942-1943 рр. сюди прибули підрозділи, складені з угорських есесівців, української допоміжної поліції, єврейської поліції, російських білогвардійців і фольксдойчів[1]. Окрему групу складали колишні радянські військовополонені, які у 1941-1942 рр. пройшли відповідний курс навчання у таборі СС у Травниках.
Для цих підрозділів закріпилася назва «аскари» або «аскарі» (від араб. askari – «солдат»), що використовувалася у ХІХ – першій половині ХХ ст. для позначення військових формувань європейських колонізаторів в Африці, набраних із тубільних племен. Це були переважно підрозділи поліції, жандармерії та охорони, що існували при італійській, британській, португальській, німецькій та бельгійській колоніальних арміях. Вони відіграли велику роль у завоюванні колоніальних володінь, а потім служили в гарнізонах і силах внутрішньої безпеки. У німецькій колоніальній імперії найбільші сили «аскарів» базувались у Німецькій Східній Африці (сучасна Танзанія). У роки Другої світової війни для підкреслення колоніального характеру війни на сході німці широко використовували термін «аскари» по відношенню до полонених бійців Червоної армії, а також добровольців, що воювали на Східному фронті. У радянських джерелах цим терміном було прийнято називати неросійських колаборантів Третього Рейху, зокрема латишів, литовців та українців, але не росіян.
Підготовка у Травниках
Тренувальний табір СС Травники (Übungslager SS Travniki) був розгорнутий у рамках нацистської операції Райнгард, що передбачала масове вбивство євреїв у Генеральному губернаторстві. Він був сформований за наказом керівника поліції та СС дистрикту «Люблін» Одило Глобочніка на базі однойменного трудового табору, розташованого за 40 км на південний схід від Любліна. Табір функціонував з вересня 1941 р. до червня 1944 р. на території цукрового заводу і слугував водночас навчальним центром і тренувальною базою для підготовки охоронців і співробітників поліцейських військових формувань системи СС із числа колаборантів для охорони таборів військовополонених, тюрем, концтаборів, гетто й адміністративних будівель. Комендантом табору був штурмбанфюрер Карл Штрайбель. Основну частину контингенту табору складали радянські військовополонені, переважно українці та росіяни за національністю. Поряд з ними тут навчалися латвійці, литовці, а також фольксдойче з Польщі.
Військовополонені виявилися чи не найбільш піддатливими до вербування до лав охоронних частин СС (Wachmannschaften), зважаючи на нестерпні умови, голод, хвороби і велику смертність у таборах для полонених червоноармійців. Рекрутування у німецькі допоміжні сили відбувалося у таборах у Холмі та Рівному. Відбирали переважно міцних фізично і здорових чоловіків. За цих умов багато хто з полонених червоноармійців був поставлений перед життєвим вибором – піти на колаборацію з нацистами чи знайти голодну смерть у таборі. Німцям вдалося де обіцянками отримання хорошої роботи чи просто порятунку життя, де примусом, а де погрозами залучити до співпраці кілька сотень радянських військовополонених. Їх вони використовували для комплектування допоміжного апарату свої табірної імперії, що була розгорнута на території Генерального губернаторства.
«Умови були погані, годували один раз на добу, кожен намагався працювати, щоб здобути собі засоби на їжу, – пригадував червоноармієць Олександр Федченко, що перебував у рівненському таборі, де щодня від холоду, хвороб і голоду помирало 500 полонених. – Одного разу приїхав німець і сказав, що відбирають на роботу. Відібрали чоловік 50 і мене в тому числі. Посадили в машини, дали по буханці хліба і ковбаси. По одному німцю сіло в машини і відвезли нас в Травники (…) Потім нас вишикували і роз’яснили, що ми будемо поліцаями. Ми зрозуміли, що нас обманули, але обервахман сказав, що повісять усіх, хто відмовиться. Ми залишилися». Кожен із тих, хто погодився на співпрацю з німцями, був змушений підписати анкету та відповідне зобов’язання.
Командування табору Травники складалось із німців. Навчання в середньому тривало 4-5 місяців. Тут викладали військову справу (строєва підготовка, стрілецька справа, несення караульної служби), спеціальну підготовку (проведення облав і розстрілів) і німецьку мову.
Радянський військовополонений Василь Литвиненко, який погодився піти на службу в охоронні війська СС, згадував як проходив курс навчання у Травниках: «Нас навчали правилам конвойної і караульної служби, ми вивчали німецькі команди, матеріальну частину гвинтівки, біографію Гітлера. Нас вчили правилам охорони в’язнів концтаборів, а також їх конвоювання. Ще тоді, у період навчання, нам казали, що у випадку втечі в’язнів, ми повинні застосовувати зброю»
Окрім навчання особовий склад табору ніс охорону єврейського пересильного пункту у Травниках, супроводжуючи євреїв на роботи, і конвоював їх до місць страти. Поряд з цим «травників» залучали до проведення каральних операцій проти партизан, здійсненні облав на єврейське населення у польських містах та селах та їх подальшого відправлення у табори смерті. Курсанти табору носили чорну уніформу німецької поліції, через що місцеве населення називало їх «чорними».
Вважається, що за весь період у травниківському таборі було підготовлено 5 082 вахманів СС. У складі окремих команд СС вони були залучені до «остаточного вирішення єврейського питання» у ключових центрах знищення на території Генерального губернаторства, зокрема у таборах смерті Белжець, Собібор, Треблінка та Майданек. Окрім цього «Аскари» брали участь у масових стратах євреїв у Варшаві, Ченхстохові, Любліні, Радомі, Кракові, Білостоку, Аушвіці, Травниках, Трієсті, Відні, Магденбурзі, і відіграли визначну роль у придушенні повстань у Варшавському та Бялистокському гетто. За даними радянського слідства, із випускників тренувального табору у Травниках 500 вахманів СС було залучено до охорони табору на Янівській вулиці у Львові.
На охороні Янівського табору
Контингент вахманів у Янівському таборі не був постійним і змінювався у залежності від рівня «завантаженості» нацистської табірної системи. Значна частина «аскарів» за свою «кар’єру» окрім Львова пройшла службу у нацистських концтаборах і таборах смерті на території Польщі та Німеччини, зокрема у Бухенвальді, Флоссенбурзі, Лейпцигу, Собіборі, Майданеку, Белжеці, Треблінці та ін.
Відомо, що перша група вахманів СС чисельністю 50 чол. прибула із Травників до Львова у червні 1942 р. Вони підпорядковувалися керівнику наглядачів Янівського табору шарфюреру СС Адольфу Колонко, що був відряджений сюди у березні 1942 р.[7]. У липні 1942 р. у табір прибув Ріхард Рокіта, що у Травниках займався вишколом охоронців СС[8]. У Львові він обійняв посаду заступника коменданта табору Густава Вільгауза і, як колишній музикант, став відомим завдяки своєму садистському винаходу – «танго смерті», яке стало своєрідною візитівкою Янівського табору.
17 і 19 травня 1943 р., напередодні ліквідації львівського гетто (юлагу), із Любліна до столиці дистрикту «Галичина» у складі двох груп прибули 92 вахмани, які пройшли підготовку у Травниках. Більшість з них були військовослужбовцями Червоної армії, які потрапили у німецький полон поблизу Керчі у травні 1942 р. після невдалого десантування радянських військ на південному сході півострова; росіянами та українцями за національністю. Вони вступили на німецьку службу під час перебування у рівненському таборі для військовополонених у липні-серпні 1942 р. Командував цією групою цугвахман Сергій Малов[9]. Перебування у Львові вахманів співпало з масовим вбивством єврейських в’язнів і ліквідацією табору. Після цього вони були переведені в охоронні бригади концтаборів Бухенвальду, Флоссенбурга, Лейпцига, Собібора, Майданека та інших міст на території Польщі та Німеччини.
Вахмани несли охорону табору по його периметру і на сторожових вежах, займались конвоюванням в’язнів на примусові роботи, брали участь в оточенні колон в’язнів під час проведення розстрілів і вбивали тих, хто здійснював опір чи намагався втекти, залучались до масових облав у місті. Окрім цього вони також були причетні до побиття, цькування і грабування євреїв, ґвалтування жінок-в’язнів. Відібрані речі пізніше обмінювали у місцевого населення на горілку. Свідки згадували, що «аскари» за своїм садизмом і знущанням над в’язнями не відставали від німців.
Зокрема, рабин Давид Кагане у своєму щоденнику описував проведення вахманами обшуку особистих речей в’язнів у лазні, під час якого ті забирали всі цінні речі: «У великому, світлому залі чекання лазні панувало пожвавлення. Декілька «аскарів», сидячи на підлозі, грали в карти. Інші, стоячи біля входу, грали на гармоніці та співали сентиментальних українських пісень – «дум». Нас ввели до зали і звеліли роздягтися. Половина новоприбулих залишалася за дверима, тому що для всіх місця в лазні не вистачало. Тут нас обшукали вдруге. «Аскари» обшукували нас за власним розсудом і робили це куди старанніше, ніж німці на приймальному пункті. По-перше, черевики: власник добрих черевиків змушений був відразу з ними розпрощатися і натомість одержував зношені черевики «аскара». Весь інший одяг теж був педантично оглянутий, внаслідок чого до рук «аскарів» потрапило кілька діамантів і золотих монет. Цей обшук, що називався «оглядом», продовжувався понад годину; протягом цього часу ми стояли голі, цокаючи зубами від холоду. Потім, без усякого попередження, хтось дав сигнал, і «аскари», підганяючи нас ударами палиць і чобіт, стали проштовхувати всіх 200 чоловік через вузький прохід усередину лазні. При цьому вони підбадьорювали себе дикими, вигадливими вигуками. Ці люті вигуки змішувалися зі стогоном побитих людей»
Водночас для 11-річної єврейської дівчинки Яніни Гешелес «аскари» видались не такими жорстокими, адже один із них відпустив її, коли вона разом із подругами намагалася передати хліб для табірників, що працювали на руйнуванні пам’ятників на єврейському цвинтарі. Тоді за жменьку тютюну їй вдалося уникнути ув’язнення у таборі.
За свою службу вахмани отримували 18 марок щомісячної платні, були забезпечені харчуванням та обмундируванням (чорна уніформа), мали на озброєні гвинтівку. Документи радянських органів державної безпеки переконливо спростовують твердження зарубіжної історіографії про начебто переважно український склад допоміжного апарату Янівського табору. Так, серед 65 вахманів СС, яких після війни вдалося розшукати та арештувати КДБ, було 30 росіян, 29 українців, 3 татар, 1 білорус, 1 болгарин, 1 німець. Деякі документи свідчать про дезертирство вахманів із охорони Янівського табору, однак, як можна судити, такі випадки не були масовими.
Погляд з іншого боку колючого дроту
Вахмани СС, які після війни потрапили до рук радянських органів, розкривають історію Янівського табору протягом невеликого, однак вирішального етапу в його існуванні, коли нацистами було запланована та здійснена ліквідація найчисельнішого єврейського контингенту в’язнів (травень-листопад 1943 р.). Саме у цей період, на думку деяких дослідників, табір набув рис винищувального табору або табору смерті (Vernichtungslager). Поряд з реляціями євреїв, що пережили Голокост, розповідями інших свідків, записаних радянською та польською комісіями після війни, слідчі матеріали на вахманів СС становлять важливе джерело для дослідження історії Янівського табору та Шоа у Львові. Цінність цих свідчень полягає у тому, вони представляють погляд на тогочасні події з перспективи не жертви, а виконавця злочинів. Особливістю є також те, що більшість їхніх авторів перед тим як стати добровільно-примусовими помічниками нацистів в «остаточному вирішенні єврейського питання» самі були жертвами нацизму, переживши жахіття німецького полону. Відтак, їхній погляд на події дещо відрізняється від перспективи своїх німецьких наставників.
Попри свою злочинну місію, багато хто з охоронців табору не зміг не перейнятися жахливими умовами утримання в’язнів та систематичним знущанням над ними з боку нацистів. Зокрема, вахман СС Іван Донцов, що виконував охоронні функції у таборі у травні-листопаді 1942 р., згадував: «В’язнів у таборі морили голодом, заставляли виконувати непосильну роботу, по-звірячому били палками, розстрілювали. Серед ув’язнених були поширенні хвороби – тиф, дизентерія, від чого в’язні помирали у великій кількості». За його словами, у Янівському таборі німці без будь-яких причин в порядку розваги розстрілювали євреїв. Окрім цього, ув’язненні євреї часто групами вивозились кудись на машинах і “в табір більше не повертались”. «В’язні утримувались в антисанітарних умовах, їх морили голодом і заставляли виконувати непосильну роботу по ремонту шосейних доріг Тернопіль-Львів, вони доводились німцями до крайнього виснаження, а потім були розстріляні. На місце розстріляних доставлялись інші, які також доводились до крайнього виснаження і також потім розстрілювались»
Інший охоронець Микола Скороход описував виконання у таборі сумнозвісних «апелю» і «танго смерті»: «Всі євреї, які перебували уже тривалий час у таборі і були виснажені голодом, виводилися на площу на території табору, шикувались по 6 чол. у ряд. Комендантом табору подавалась команда пробігти відстань 100 метрів. Якщо хтось із євреїв пробіг цю відстань за 20 секунд, то він ще залишався у таборі, а ті, які не могли пробігти за 20 секунд 100 метрів відводились в сторону. Таким чином, за день було відібрано 2000 чол., які не змогли пробігти, і на другий день розстріляні в Янівських пісках. Коли проходив відбір грав духовий оркестр, сформований із євреїв музикантів-професіоналів. Оркестр грав марші, танго і т.п.»
Через деякий час після прибуття до Львова вахмани СС були залучені до проведення кількох масових антиєврейських акцій у таборі на Янівській вулиці. В останній декаді травня 1943 р. вони конвоювали в’язнів від табору до станції Клепарів, звідки нещасних під звуки фокстроту відправляли у табір смерті Треблінка. Ось як виглядала ця депортація очима колишнього червоноармійця та вахмана СС Василя Литвиненка: «На станцію Клепарів, яка примикала до Янівського табору, підігнали ешелон товарних потягів. Вахмани та німці стали в дві шеренги від табору до вагонів, утворивши своєрідний коридор, через який стали гнати групи ув’язнених, серед яких були жінки, старці та діти. Біля вагонів їх заставляли роздягатись і голими заганяли у вагони. Причому в кожний вагон заганяли стільки в’язнів, що вони могли тільки стояти щільно, притиснувшись один до одного. Тоді серед вахманів були розмови, що в’язнів відправляють у табір смерті Треблінку для знищення (…) Мені, як і іншим вахманам, доводилось застосовувати силу до в’язнів – штовхати їх прикладом гвинтівки, бити тих, які не хотіли йти у вагон або ж знімати з себе одяг і заходити у вагон. Адже люди розуміли, що їх відправляють на смерть, так як їх заганяли у вагони голими і тому чинили той чи інший спротив. До таких осіб нам доводилось застосовувати силу»
22-25 травня 1943 р. В. Литвиненко разом з іншими вахманами взяв участь в одній з найбільш масових страт у таборі, під час якої у сумнозвісному урочищі «Піски» від куль загинуло 6,5 тис. євреїв із табору та львівського гетто (юлагу). Розповідь Литвиненка вражає моторошними подробицями цього масового вбивства: «Перед днем розстрілу в Янівський табір звідкись привезли дуже багато в’язнів. У тильній стороні табору в дротовому загородженні був зроблений прохід. Від цього проходу через щілину можна було конвоювати в’язнів до місця розстрілу до урочища, що називається «Пяски», за 500-600 метрів від загородження табору. В день розстрілу нам вахмани видали на сніданок горілку. Після отримання інструктажу вахманів завели в зону табору і наказали вигнати всіх в’язнів із бараків. Ми заходили в бараки і виганяли всіх в’язнів. Причому за тим, як ми діємо, слідкували німці-есесівці. Всіх в’язнів ми підганяли до тильної сторони табору, де німці наказали їм всім лягти вниз на землю. Потім німці і вахмани підходили до лежачих в’язнів, брали по 50-70 чоловік і наказували їм піднятись із землі. Цю групу, серед яких були чоловіки, жінки та діти, шикували в колону, яку оточували по 4-5 вахманів і по одному-два німецьких солдат, які прибули сюди звідкись в день розстрілу в Янівський табір. Колону в’язнів виводили через прохід в загородженні і конвоювали до місця розстрілу. Під час конвоювання в’язнів на смерть, вони кричали, плакали, падали і не хотіли йти, а деякі намагались тікати. Нам, вахманам, доводилось ударами прикладів гвинтівок піднімати тих, хто падав на землю, штовхати тих, що відставали, і стріляти в тих, які намагались втекти. При конвоюванні однієї групи в’язнів до місця розстрілу, я за наказом німця застрелив одну стареньку жіночку, яка не могла йти і затримувала рух колони, а колони в’язнів рухались з малими інтервалами одна за іншою (…) Коли ми підводили в’язнів до місць розстрілу, то наказували їм сісти на землю і чекати черги йти на розстріл. Групами по 8-10 чол. німці піднімали в’язнів, наказували їм кинути в ящики свої цінності, потім поступала команда всім роздягатись догола і голими ми, вахмани, їх гнали до ями і штовхали під кулі німців. Пам’ятаю, над ямою-могилою були побудовані дерев’яні проходи у вигляді трамплінів, в’язні заходили по цим сходам, а німці стріляли їм у потилицю. Тих, хто не хотів іти по цим сходам, вахмани схоплювали за руки і ноги, розкачували і кидали в яму-могилу, а деяких штовхали в яму ударами прикладу гвинтівки і ногами. Я, як і інші вахмани, бив в’язнів під час конвоювання їх до місця розстрілу, на місці розстрілу заставляв роздягатись і гнав приречених в яму-могилу під кулі німців. Але у ямі-могилі я не стріляв (…) коли в’язні, яких конвоювали до місця розстрілу, кричали, не хотіли іти, падали, а деякі і намагались втекти, всі вахмани били в’язнів і стріляли у тих, що тікали. Повинен відмітити, що багато в’язнів намагалось врятуватись втечею. Але кулі вахманів застигли їх. Описати цю страшну картину неможливо: нещасні плакали, жінки просили пощади їх дітей, діти теж кричали, але ніхто не звертав на це уваги – вахмани і німці діяли як машини, розправляючись з приреченими (…) Розстріл відбувався конвеєром без перерви (…) Я бачив, як по дну рову, який виходив до села, текла кров. Причому хтось перед тим на дні рову зробив земляні вали, які перегороджують рів. Кров розстріляних текла по дну рова, збиралась від дамбою і текла до наступної перегородки. Таких перегородок було споруджено декілька і всі вони були залиті кров’ю»
«Це була страшна картина, – пригадував інший «аскар» Єгор Любинцев. – В’язні розуміли, що їх женуть на вірну смерть, тому багато з них, особливо жінки, втрачали свідомість, інші плакали, кричали. Однак вахмани були безжальні. Тих, які чинили опір, вони били гвинтівками, а тих, які не могли йти, розстрілювали на місці і трупи їх заставляли в’язнів нести в яму-могилу». «Біля місця розстрілу стояв суцільний крик і плач,– розповідав вахман Олександр Федченко. – Багато хто з в’язнів, спостерігаючи таку жахливу картину, не хотів йти в яму-могилу під кулі німців. Таких в’язнів, серед яких були жінки і діти, вахмани, в тому числі і я, штовхали прикладами гвинтівок в яму силою, а німці їх розстрілювали». Подібні свідчення залишив охоронець табору Георгій Панкратов, який на судовому процесі у серпні 1969 р. розповідав: «У день масового розстрілу в’язнів в Янівському таборі картина була жахливою. Особливо страшно було біля ями-могили, де в’язнів роздягали догола і потім зіштовхували під кулі німців. Деякі втрачали свідомість і їх потім доводилось скидати в яму. Багато хто не хотів іти під кулі і вахмани їх зіштовхували силою під вогонь німців,. Там стояв страшний крик і плач дітей і матерів. Деякі із в’язнів на шляху до місця розстрілу приймали отруту»
За даними одного із учасників цього кривавого дійства вахмана Миколи Скорохода, у цей день було вбито 6,5 тис. євреїв. Напередодні розстрілу 500 євреїв було відібрано із загальної групи для використання на роботах всередині табору. Після страти євреїв вахманам було наказано замести сліди злочинів. «Командування вирішило вирити всі поховані трупи та спалити їх на вогнищах. З цією метою знову таки під охороною вахманського складу і нагляду представників команди СС обливали дрова керосином і спалювали на них трупи. День і ніч дим стояв стовпом біля воріт м. Львова, небо покрилось мороком, а сморід поширився далеко за межами табору. Ця процедура тривала протягом місяця».
Ексгумацією та кремацією трупів на території табору займалася зондеркоманда № 1005 або «бригада смерті», сформована із в’язнів-євреїв (загалом бл. 130 чол.). Діяльність цієї групи проходила під пильним оком німецьких СС-івців і наглядачів із числа вахманів. «На місці спалення трупів команда євреїв-в’язнів відривала із ями трупи і клала їх на раніше заготовлені залізничні шпали, – свідчив на допиті КДБ у березні 1969 р. Єгор Любинцев. – (…) Трупи на шпали клались в два або три яруси, обливались бензином або соляркою і підпалювались. В один раз для спалювання лягало 25-27 трупів. Таких місць для спалювання було два, на відстані 8-10 м один від іншого. Одночасно горіло від 50 до 60 трупів (…) Тоді на місці спалювання працювала одна бригада або команда в’язнів протягом приблизно двох тижнів і після цього вона нами, вахманами були розстріляна … Скільки нами було спалено трупів, я не знаю. Але якщо виходити із того, що за день спалювалось до 200-250 трупів, то за двадцять днів цією командою, що ми охороняли, було спалено до 4-5 тис. трупів». Після виконання своєї роботи 80 членів «бригади смерті» були розстріляні «аскарами» у Лисиницькому лісі. Це була чи не єдина самостійна ліквідаційна акція, проведена членами команди вахманів.
Масове вбивство єврейських в’язнів Янівського табору було завершене наприкінці листопада 1943 р. Дізнавшись про плани німців, останні в’язні, включаючи членів «бригади смерті», порозумівшись із охороною табору, 18-19 листопада 1943 р. спробували організувати втечу, однак були оточені німцями і вбиті (лише декільком десяткам вдалось вирватися на волю). Ці події супроводжувалися спробою підняття бунту на території табору, під час якого в’язні, використовуючи ножі, бритви і ручні гранати, у сутичках вбили 7 та поранили 15 німців і поліцаїв. Це стало приводом для початку ліквідації табору, в ході якої було розстріляно 4-5 тис. євреїв.
Команда вахманів була активно залучена як до придушення повстання в’язнів так і до їх подальшої страти неподалік від табору. Розстріл в’язнів, що після прориву огородження намагалися врятуватися втечею, здійснювали охоронці, що перебували на вежах табору. Один із них Ілья Бой на судовому процесі у 1969 р. згадував: «В’язні звідкись дізналися, що вранці буде розстріл. Рано вранці, коли було ще нічне освітлення на вишці, в’язні прорвали дротове загородження в 30 метрах від вежі і стали втікати. З метою недопущення втечі ми стали стріляти по в’язням. Наша вежа знаходилася з тильної сторони табору з боку ярів (…) В’язні стали бігти із зони, було темно, бігло чоловік 100. Ми з Остапенко діяли разом, стріляли. Потім німці і вахмани очепили місце прориву і в’язнів загнали у табір».
Інший вахман Єгор Любинцев, що був залучений до акції, розповідав: «Одного разу восени 1943 р. всіх вахманів Янівського табору підняли по тривозі, так як в’язні тоді підняли бунт і намагались вирватись із зони табору. Нам було наказано відкрити вогонь по повсталим в’язням, і вахмани, а також німці почали в них стріляти … Після придушення повстання в зоні табору, в’язнів, що залишились живими, вахмани почали групами конвоювати до рову, де вони і були розстріляні німецькими автоматниками (…) В цей день були розстріляні всі в’язні Янівського табору із числа осіб єврейської національності»
Про саму страту в’язнів після невдалої спроби втечі свідчив вахман Гаріфуллін Самик: «28 листопада 1943 р. у табір смерті у м. Львів прибуло два батальйони німецьких військ СС, обложили табір і приступили до знищення тих, що залишились у таборі, мирних громадян – чоловіків і жінок. Ув’язнених партіями по 80-100 чол. виводили на центр табору, роздягали, витаскували із рота золоті зуби, а потім наказували лягати в ряд і розстрілювали їх із автоматів. Важко уявити собі той жах, який творився в цей час в таборі. Ув’язнені, на очах у яких розстрілювались їх колеги, кричали, плакали, як би закликаючи когось допомогти врятувати їх. Деякі ув’язненні кидались на дріт, але були відкинуті солдатами, деякі втрачали свідомість, а деякі, особливо жінки, кидались до ніг німців з проханням не розстрілювати їх. Однак німці нікого не пощадили. Приблизно за дві години всі ув’язненні бл. двох тисяч було знищено». Водночас, за даними «аскара» ІльяБоя, число вбитих євреїв сягало 4-6 тис..
Радянське слідство
Після завершення війни вахмани СС, що набиралися із числа радянських громадян, у більшості своїй приховали факти про службу в СС та участь в «остаточному вирішення єврейського питання» на території сучасних України, Польщі та Німеччини. У повоєнний період радянські органи державної безпеки допитали велику кількість осіб причетних до німецьких каральних органів у Львові (співробітників та агентів СД, гестапо, кримінальної поліції (кріпо), та СС), а також колишніх в’язнів Янівського табору та львівського гетто. Допити проводились як на території УРСР, так і інших радянських республік, а також у Польщі. Зокрема, станом на 4 вересня 1944 р. було проведено опитування 152 свідків, з них більше 50 очевидців, оформлено бл. 15 різних протоколів, актів і постанов процесуального порядку.
Майже через десять років, 18 січня 1953 р. 2-й відділ УМДБ у Львівській області завів літерну справу «Янівський табір смерті № 22» для концентрації розшукових матеріалів стосовно групи осіб, які виконували допоміжні функції у Янівському таборі і брали участь у масових розстрілах у Львові у період між 1941 та 1943 рр. Поряд з оперативним значенням, справа мала також історичну цінність, у зв’язку з чим було приписано зберігати її постійно.
Слідство тривало довгий час. Арешти вахманів СС Янівського табору проводилися окремими хвилями у період від кінця 1940 – до середини 1960-х рр. Зокрема, станом на середину грудня 1957 р. УКДБ у Львівській області заарештовувало 6 колишніх охоронців львівського табору (В.П. Похвалітов, В.І. Сіволапов, Г. Д. Шкурко, І.Т. Бой, Є.К. Дітковський, П.Ю. Пащук), УКДБ у Волинській області – 5 (Й.Г. Савчук, М. Ставровський, В. Ющук, М. Козачук, С. Попка) і УКДБ у Рівненській області – 4 вахманів (М.М. Ящук, Д.С. Нероза, М.М. Сидорук, П.М. Волошин).
Наступна хвиля арештів прокотилася у середині 1960-их рр. Зокрема, у 1965-1966 рр. Управлінням КДБ Львівської області були притягнуті до кримінальної відповідальності 6 вахманів СС Янівського табору (С.С. Приходько, Н.А. Станков, С.І. Лагутін, А.І. Жуков, А.С. Міночкін, Г.А. Панкратов), із них 5 були засуджені до вищої міри покарання – розстрілу.
У жовтні-листопаді 1968 р. були арештовані і поміщені у слідчий ізолятор УКДБ у Львівській області 5 колишніх вахманів СС (В. Литвиненко, Є. Лобинцев, І. Кіценко, О. Федченко, А. Остапенко). З 28 липня по 15 серпня 1969 р. у Львові пройшов показовий судовий процес над ними. 15 серпня 1969 р. суд Військового трибуналу Прикарпатського військового округу засудив А. Остапенко, В.Литвиненко, Є. Любинцева за ст. 56 до розстрілу, а А. Федченко та І.Кіценко до 15 років виправно-трудових таборів суворого режиму. Хід судового процесу широко висвітлювався у радянській пресі («Львівська правда», «Вільна Україна»). Матеріали архівно-кримінальної справи на цю групу вахманів зберігаються у ГДА СБУ у 17-ти томах.
Незважаючи на проведену оперативно-розшукову роботу за два з половиною десятиліття, 24 листопада 1971 р. УКДБ у Львівській області завело оперативну літерну справу № 638 для «подальшого розслідування злочинів німецьких окупантів та причетності до них колаборантів із числа радянських громадян». Її метою була перевірка результатів слідства у справі заарештованих радянських громадян, охоронців Янівського табору та їх подальший розшук. Зокрема, у ході слідства було здійснено перевірку 1 тис. 546 колишніх членів української поліції м. Львова.
Загалом в ході слідства було виявлено бл. 500 вахманів СС, які служили у Янівському таборі у період 1941-1944 рр., з яких на 245 чол. не було встановлено даних. Загалом після війни у різних містах і населених пунктах СРСР та Польщі було розшукано, арештовано та засуджено до страти та різних термінів ув’язнення 65 колишніх «аскарів» Янівського табору
Підготував науковий співробітник музею Олександр Пагіря
Інші новини
Публікації
