Марта Гавришко
Стефанія Вуйцик (дівоче прізвище – Сусол).
Народилася 6 лютого 1926-го в селі Переволочна (тепер – Буський район на Львівщині) у родині Василя Сусола й Теклі Сірської. У сім’ї були ще п’ятеро дітей – Григорій, Михайло, Федір, Марія і Катерина. Згодом із батьками переїхала в сусіднє село Красне. Наприкінці 1939-го радянська влада арештувала двох братів Стефанії – Григорія і Федора. Через два роки війська НКВС вбили їх у Замарстинівській тюрмі у Львові. Брат Михайло перейшов у підпілля Організації українських націоналістів, мав псевдо «Сокира». Загинув під час облави у 1945-му у селі Скнилів під Львовом. 22 травня 1940-го родину розкуркулили й виселили в Тобольський район Омської області РРСФР. Повернулися на Батьківщину 1946 року. Працювала у Львові на швейній фабриці. У січні 1950-го її арештували.
Інкримінували зв’язок із підпіллям Організації українських націоналістів. Засудили на 10 років виправно-трудових таборів. Відбувала покарання в Мордовії. Пробула там шість років, три місяці і два дні. У квітні 1956-го повернулася до Львова. 1 вересня 1961 року постановою особливої наради КДБ кримінальну справу проти Стефанії закрили у зв’язку з ”недоведеністю в її діях складу злочину”. Була заміжня за Казимиром Вуйциком. Він помер 28 вересня 1998-го. Виховали доньок Мирославу й Оксану. Живе у Львові. Має трьох онуків.
“Коли 1939-го прийшли совєти, то у Красному збудували святкову браму, кидали їм квіти. А вже за півроку почалися арешти й вивози. З села забрали кількох молодих чоловіків, у тому числі моїх братів – Григорія і Федора. Їх ув’язнили в Замарстинівській тюрмі у Львові. Ганна, дружина Григорія, на той час була вагітна. Після народження дитини вона повезла чоловікові передачу й підписала “Від сина”. Відповіді не отримала. Потім ми довідалися, що обох братів розстріляли. Вже в незалежній Україні їх перепоховали на Личаківському цвинтарі.“
“Від нас забрали все, з чого ми жили: кілька гектарів поля і всю господарку – пару коней, три корови, вісім свиней, 50 курей, гуси. Тата вважали неблагонадійним. За Польщі він очолював “Просвіту” в селі. На кілька днів його арештували. Потім повернули, але прийшли нас вивозити. Без попередження, вночі. Сказали, багато речей не брати. Спакували трохи муки, сала і крупи. В хаті навіть печеного хліба не було, щоб узяти в дорогу. Їхали до залізничної станції власним возом. Нас проводжали два песики – Мушка й Кудлас.
Спершу везли потягами, далі – пароплавом по річці Іртиш. Було багато знайомих. Серед них Марія Миськів із двома хлопчиками – шість місяців і 3 роки. Невдовзі по приїзді на спецпоселення в Омській області обоє діток померли. Поселили у великих бараках. Їх збудували поляки, яких привезли раніше. Блощиці були страшні, не давали спати. Щоб захиститися від них улітку, лягали на підлогу й обкладалися кропивою. Взимку ради не було.
Усіх молодих відправляли на важкі роботи. Сестру Катерину забрали працювати на лісоповалі й сінокосах. Видавали їй горохову баланду й трохи молока. За п’ять років Катерині не заплатили ані рубля. Щоб вберегти мене від тяжкої роботи, тато при виробленні посвідки “відняв” мені три роки.”
“Багато людей повмирали через брак їжі. Овочі майже не росли. Ягід теж не було. Городу ми не мали. Доїдали те, що взяли з дому. Голод не давав жити. Ніхто не одружувався і не народжував дітей. Одного разу почули, як хтось грає на баяні. Біля музики гуртувалася молодь. Батьки мені сказали: “Йди трохи поскачи”. А я лишень думала, що б поїсти. Старша жінка з сусіднього села постійно просила картоплі. Її донька Слава пішла до місцевих татар і виміняла свій плащ на пару картоплин. Зварила мамі. А та доторкнулася, понюхала і вмерла…”
Згодом переселили в село Тараканове. Працювали в колгоспі. Стало трохи легше. Нам із сестрою дозволяли пити молоко корови, яку ми пасли. Коли здох колгоспний кінь, тато відрізав того м’яса і приніс додому. Мати довго його готувала. Усім смакувало.
Населення в Сибіру було бідне. До нас ставилися добре, співчутливо. Часто навідували. Одного вечора ми розпалили вогнище. Пекли на ньому картоплю. Одна жінка запропонувала помолитися за всіх, хто воює, аби повернулися додому живими і здоровими. Її чоловіка й сина забрали на фронт. Хтось доніс. Отримала п’ять років за “антирадянську й релігійну агітацію”.
1946-го дозволили повернутися в Україну, у Кіровоградську область. Додому можна було поїхати лише за запрошенням. Керівництво колгоспу, де працювали, дало мені довідку, що хворію та потребую операції, яку можу провести в рідному селі. З кількома односельчанами вирушила до Красного на вуглях (вагони з вугіллям. – Прим.). У Проскурові (тепер місто Хмельницький. – Прим.) зупинила залізнична міліція. Один із міліціонерів наказав мені вмитися. Моїх супутників відправив на базар по харчі і почав до мене братися. Хотів знасилувати, а я – у крик. Врятувало, що хтось постукав у двері. Чоловікам із моєї групи повідомили, що вони поїдуть на шахти Донбасу. А мене як малолітню таки відправлять у Красне. “Де вони, там і я”, – сказала у відповідь. Нас вигнали з кабінету. Сіли на інший вугляр і поїхали до рідного дому.
Я була перша, хто повернувся з Сибіру в село. Багатьом це здавалося неможливим. Одні дивувалися, інші – підозрювали, що приїхала не випадково. Одного разу перестріли люди у формі НКВД. Розмовляли російською. Питали, хто така й чому не маю комсомольського квитка. Тоді запропонували їм доносити про справи й людей у селі. Сказала: “Краще повернуся назад, на висилку, ніж пристану на таке”. Після цього до мене зайшов “Малиновий”, односельчанин, тоді – сотенний УПА. Сказав: “Стефцю, як ся маєш? Мусили тебе перевірити. Ти добре сказала. А могло бути гірше”. Перевірку допомагав проводити “східняк”. Він пристав до наших хлопців і правдоподібно виконував роль енкаведиста, за потреби”.
“Після повернення до Красного поселилися з батьками на квартирі, бо наш будинок і стодоли зруйнували. Тато клопотав щодо забраного поля. Люди повертали нашу землю, навіть засіяну, щоб ми могли вижити. Віддали корову й коня. Ми почали господарити і здавати державі контингент (продуктовий податок. – Прим.). Але то тривало недовго. За рік нас знову прийшли вивозити. Батьків не застали. Знайшли сестру. Вона на той час була одружена й вагітна. Її чоловік Йосиф зголосився їхати з нею, хоч його гнали додому. Виселили і братову Ганну з 6-річним сином. Я в той час лікувала зуби у Львові. На залізничній станції почула від людей: “Бійся Бога, не їдь додому, твої у вагонах”. Влаштувалася працювати на швейну фабрику.”
Взимку 1950-го до мене на квартиру прийшли військові. Сказали, щоб збиралася, й повели в тюрму на Лонцького. У камері була разом із Парасковією, матір’ю останнього командира Української повстанської армії Василя Кука. Знала її ще зі свого дитинства як добру жінку. Вона вже була старенька, хвора: не могла підняти ні руку, ні ногу. Били її безбожно, виривали волосся. Брали на “провокацію”: імітували, що її викрадають повстанці, везуть до лісу й допитують. Насправді то були чекісти. Підсаджували їй у камеру сексотку. Одного разу після допиту Парасковію принесли на носилках. Співкамерниця поїла її з ложечки, а поміж тим про все випитувала.
Арештували і мою співмешканку Стефу. Вона була сильно збита – всі ноги сині. Мені було її жаль, то запропонувала свої панчохи. Слідчий крикнув: “Дура, твою мать!” Натякав, що вона на мене “капає”, а я їй останнє віддаю. Потім ми з нею шість місяців провели в тюрмі Золочева. Стефа не отримувала передачі, то я ділилася з нею. Нас відправили в різні табори. Зустрілися вже у незалежній Україні.
На очну ставку привели шкільну подругу Ганну, яка була пов’язана з підпіллям. Але я помагала не бандерівцям, а їй – як людині. Знайшла їй квартиру у Львові, влаштувала до себе на роботу на швейну фабрику. Віддала свій жакет. Слідчий мені його показував – серйозніших доказів вони не мали. Судило мене заочно “Особоє совєщаніє” (ОСО – адміністративний орган при НКВД, виносив вироки тим, хто “загрожував” радянському ладу. – Прим.).
У Мордовії важила 45 кілограмів. Годували погано. Давали переважно вівсяну та горохову кашу. М’ясо бачили хіба на Октябрську (річницю Жовтневої революції 1917 року. – Прим.). Працювали на лісоповалі, торфорозробці, вантажили й розвантажували вагони. Я захворіла. Мала важку операцію. Два місяці після неї провела у таборі “для інвалідів” разом зі старшими та хворими жінками. Потім відправили на виробництво курток для військових. Рік працювала на конвеєрі. Зміна тривала 12 годин. Один тиждень ходила в денну зміну, другий – у нічну. Стало краще, коли помер Сталін. Дозволяли частіше писати родичам і приймати посилки.
Познайомилася з росіянкою Ритою. До арешту вона навчалася в Москві. Дружила з закордонними студентами. Один із них привіз їй сухі духи у подарунок із Франції. Поселився в готелі. Запропонував піднятися до нього в номер. Там Рита пробула 45 хвилин. Вахтери повідомили в НКВД. Її арештували. Під час слідства просила провести судово-гінекологічну експертизу, яка б довела, що вона була незаймана. Їй відмовили. Засудили до восьми років – за “інтимний зв’язок” з іноземцями.
Одна жінка перед звільненням вимагала від адміністрації повернути її дитину. Інакше – відмовлялася залишити табір. Дівчинку забрали, коли їй було 11 місяців. З того часу минуло п’ять років. За деякий час її привезли, але жінка в ній не пізнала свою доньку. Твердила, сталася помилка. Волосся дитини було не таке, яке мати залишила собі на згадку, відрізавши пасмо перед розлукою. Через суд розшукали справжню дочку – її виховувала родина військових з Одеси. Коли жінка нарешті зустрілася з нею, та запитала: “А почему ты не красишь губы красной помадой, как моя мама?” Дівчинку виховували заможні люди. Вони просили залишити їм дитину, а не прирікати її “на біду”. Але жінка відвоювала свою кровинку.
Наприкінці зміни відстала від своєї бригади. Помилково зайшла в заборонену зону. Конвоїр розцінив це як дезертирство. Відділив мене від інших і націлив автомат. Аж тут до нього підбіг собака – разом із господарем перевіряв пости. Конвоїр наказав мені стати у стрій. Інспектору відрапортував, що всі в’язні на місці. На другий день інший конвоїр мені сказав: “Маєш доброго ангела-хоронителя, бо та наволоч тебе убила б”.
Повернулася до Львова 1956 року. Приписалася на квартирі в пані Люби. Але за деякий час сказали виїжджати зі Львова. Відповіла: “Мене двічі вивозили. Як хочете і третій, то везіть, а сама їхати не буду”. Рік “висіла” у повітрі з пропискою, доки не вийшла заміж за Казимира.
“Мене шукали кагебісти – довідалася про це від сестри. Навідувалися до неї в Красне й випитували мою адресу. Повертаюся додому, а там – повістка. Перед виходом із дому попрощалася зі своєю 2-річною донькою, бо не знала, чи повернуся. Приходжу в КГБ, а до мене звертаються “Стефанія Василівна”. “Перед вами извиняются”, – сказав чоловік. Пояснив, що переглянули мою справу й визнають несправедливо засудженою. Виписали довідку. Коли виходила на пенсію, кожен проведений у таборі рік зарахували за три”.
“Працювала в магазині 23 роки. На роботі ніхто не знав про 12 років моєї неволі. Нікому нічого не розповідала, бо тоді і стіни мали вуха. Не казала й дітям, треба було їх уберегти. 1992-го вперше показала донькам дві довідки про реабілітацію: ту першу з КГБ і сучасну, видану українською владою”.
Інші новини
Публікації
