15 серпня в Арендалсуці, Норвегія, відбувся міжнародний форум, присвячений мистецтву та культурі в Україні в умовах війни. Участь в події взяли політики, журналісти, освітяни, громадські активісти, а також директорка нашого Музею Ольга Гончар. Публікуємо повний текст доповіді.

Доброго дня, мене звати Ольга Гончар, я директорка Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору» у Львові та Музейного кризового центру.

24 лютого рано-вранці, будучи у Львові, я прокинулась від дзвінка моєї мами із Броварів під Києвом. Вона повідомила, що наше місто поцілили перші російські ракети. Наступною мені подзвонила Олеся, директорка Луганського обласного музею зі Старобільська, що на Луганщині, «Олю, в Україні почалась війна».

І мамі і колезі я сказала негайно виїздити до Львова. Моя родина доїхала за 26 години трасою, яку постійно обстрілювали. Зазвичай ця дорога зайняла б 5-6 годин. У Старобільськ за декілька днів увійшли російські танки, Олеся місяць пробула в окупації і лише в квітні, за 3 доби, із маленьким сином, за допомогою українських військових, доїхала до Львова. Нині Луганська область і її музей окуповані повністю.

Через декілька годин, 24 лютого, не прийшовши до тями, проте прийшовши на на роботу, ми, в музеї «Територія Терору», здійснили першочергові заходи безпеки: заклеїли вікна скотчем, поховали найцінніші експонати, поставили на підлогу все, що може впасти, почали завантажувати дані на онлайн-сховище, актуалізували список пріоритетних експонатів, а також дані про членів команди музею – адреси, номери контактних осіб на випадок відсутності зв’язку, обговорили потенційну можливість прийняти внутрішньо переселених осіб із інших регіонів вдома.

Окрім іншого, ми ще встигли купити генератор, бензин, бочки для води медикаменти. Ці товари стали дефіцитними уже за декілька годин.

Мої колеги вирішили поєднувати волонтерство для армії та цивільних, та   роботу в музеї задля збереження колекції від перших години війни – я не стала заперечувати.

Хтось пішов працювати на волонтерські склади із медикаментами, військовою амуніцією, хтось поїхав на вокзал, де щосекунди прибували люди із Харкова, Києва, Чернігова, Сум, які потрапили під бомби російських терористів першими, хтось почав шити військові аптечки, чи робити коктейлі молотова.

У нас одразу відбулись наради із місцевим самоврядуванням: управління культури міста Львова (це моє безпосереднє керівництво) та львівської  обласної ради. На зустрічах були присутні всі керівники музеїв та інших установ культури. Ми обговорили першочергові заходи безпеки кожної установи, порахували вільні площі для прийому колекцій із інших регіонів, можливість розміщення організації ночівлі людей в установах культури.

Паралельно зібралось управління охорони історичного середовища міста Львова та волонтери і почали закривати вітражі на церквах, вуличні скульптури, ховати найцінніше із львівських храмів.

У перші дні війни Львів перетворився на великий шелтер – у театрах, бібліотеках, арт-центрах, були облаштовані місця для тимчасового прихистку людей, або ж центри роздачі та прийому гуманітарної допомоги, музейники – допомагали по музейному – приймаючи колекції та людей.

Наші колеги, директори та працівники установ культури від 24 лютого зі власної ініціативи пішли на фронт.

Від 24 лютого і до сьогодні – для кожного українця в Україні та за її межами сформувались різні фронти роботи – особистий – збереження власного життя та рідних, волонтерство для армії та цивільних, а для музейників – збереження власних колекцій та взаємодопомога колегам.

Варто зауважити, що від перших днів війни почали надходити дзвінки від старих і нових закордонних партнерів щодо надання допомоги музеям. Першим подзвонив фонд АЛІФ та польські колеги, адже на момент початку війни у нас не було ні пакувальних матеріалів, ані боксів для евакуації, ні вогнегасників у потрібній кількості.

Галузь культури завжди залишалась недофінансованою і це стало дуже відчутним на момент війни.

3 березня я написала пост у Фейсбуці на тему допомоги тим, хто залишається в Україні у своїх музеях, адже багато можливостей і підтримки з’явилось для тих, хто виїжджає за кордон. А важливим було і залишається зберегти людей культури в Україні, адже вони є носіями унікальних знань та тими, хто створює сенси.

Так народився Музейний кризовий центр – ініціатива, яка адмініструється двома громадськими організаціями ГО «Новий музей» та ГО «Інша освіта». Першочерговим завданням від 24 лютого і до тепер є надання швидкої музейної допомоги – екстреної фінансової підтримки для музейників, що опинились в гарячих точках та складних життєвих обставинах, але продовжують працювати за фахом.

Варто зауважити, що більшість цієї допомоги «проїдається», або йде на базові речі для життя. Це актуально для окупованих територій, де люди знаходяться на межі виживання.

Що ми робимо? Збираємо кошти і роздаємо кошти через нашу мережу, яку шляхом індивідуальних контактів збирає моніторингова група МКЦ. Станом на 26 липня ми підтримали 758 осіб із 148 музеїв у 10 областях України на загальну суму 1 726 170 грн.

Нас підтримали приватні особи, міжнародні культурні організації, український бізнес, приватні культурні організації, українські музеї та галереї, відбулися аукціони продажу мистецтва і акції на підтримку МКЦ, організовані у Бельгії, Парижі, Амстердамі, Венеції, Лондоні, Вроцлаві, Львові.

Формат надання екстреної фінансової допомоги музейникам залишається актуальним і на сьогодні, адже в нас почалась інфляція, а уряд розпочав політику економії, яка вдарила ще більше по фінансовому забезпеченню сектору культури.

Із нових напрямків роботи МКЦ – запити на фіндопомогу на персональну евакуацію людей культури із окупованих територій, тому що там люди культури попали в чорні списки – їх переслідують, викрадають, катують, вбивають. Особливо у фокусі російських терористів викладачі української мови, яка є тепер є забороненою в наших українських містах, та музейники. Українські книжки спалюються. Колекції із українських музеїв розграбовується і вивозяться в невідомому напрямку до Росії.

Із нових напрямків роботи, які постають перед нами, ми вважаємо за потрібне продовжувати надання екстреної фіндопомоги, зокрема на персональну евакуацію, впровадити систему стипендій для більш тривалої підтримки лідерів культури, запустити лінію психологічної підтримки працівників культури та команд, які допомагають іншим, запустити сайт про музеї України із можливістю здійснення персональних донейтів.

Завдяки співпраці із нашими партнерами – Музеєм народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького вже 21 український музей отримав можливість додатково убезпечити фондові колекції, на загальну суму близько 5 000 000, 00 грн, отримати пакувальні матеріали і евакуаційні скрині.

Користуючись нагодою хочу згадати ініціативи колег:

«Я Галерея» у Львові організувала виставку мистецтва про війну «Музи не мовчать» – актуальні мистецькі рефлексії.

Львівська національна академія мистецтв прийняла Харківську державну академію дизайну і мистецтв в евакуації у Львові, яку знищили російські бомби.

Студенти із обох міст спільно зробили виставку у бомбосховищі гуртожитку. «Що робити, коли ракети падають на твоє життя?», – запитується молода харків’янка.

Проект «Асортиментна кімната» запустив резиденції для митців у Івано-Франківську, а результати мистецьких рефлексій були представлені у форматі виставок у Франківську, Берліні. Окрім іншого, колеги евакуювали ряд приватних колекцій і власних архівів митців.

ГО «Центр візуальної культури» – Київська бієнале розширило резиденцію «Вибачте номерів не має» в Ужгороді на базі готелю «ІНТУРИСТ».

Колеги теж приймають митців і створюють роботи на тему війни.

Таким чином Захід України – Львів, Ужгород, Івано-Франківськ стали прихистками для митців та мисткинь, а громадські організації взяли на себе роль надійного, дієвого тилу для порятунку і підтримки колег.

Установи культури Львова поступово повернулись до роботи – було організовано ряд екскурсій «Львів зустрічає» для вимушено переселених осіб, частково відновили свою діяльність музеї.

Музей «Територія Терору» прийняв в евакуації команду колег із Луганського обласного краєзнавчого музею. Разом ми збираємо «Колекцію перемоги» – експонати із передової.

Культурні діячі продовжують організовувати акцію на підтримку України у всьому світі, продовжити аукціони і підтримувати армію, як каже художниця Влада Ралко, «перетворюючи картини на кулі, таким чином митці, долучаються до «реальної роботи»«.

Варто наголосити, що всі перелічені мною активності й робота зі  створення нових сенсів відбувається в умовах несумісних із нормальним людським життям – в Україні не лишилось безпечних міст.

Ми живемо із постійними повітряними тривогами, новинами про вбивства українських цивільних, жінок, дітей, військових, військовополонених, навіть звірів, фото руйнування наших міст, відео із палаючих полів пшениці, які під обстрілами продовжують збирати наші військові та землероби, щоб врятувати світ від голоду, зруйнованих музеїв і розграбованих музеїв – це постійне життя і робота у світі щоденного терору, який впроваджує російська держава-терорист.

До поточних тривог додались загрози ядерної та хімічних атак, а це вже питання світової безпеки. Усі відомі світові домовленості про безпеку та правила ведення війни не працюють. Старого світу більше не має. Російська держава-терорист впроваджує політику щоденного терору в Україні – в серці Європи відбувається геноцид українського народу.

Геноцид за методичкою. І культура, культурна  спадщина, люди, які створюють сенси, опинились під загрозою фізичного знищення.

Ми хочемо вижити, пережити зиму, не вмерти з голоду, жити, і бути людьми із людським обличчям із планети Земля. Дивні плани для ХХІ століття, чи не так?

Готувати в українських театрах виставки, а не катівні для публічного суду над українськими військовими, що зараз готують російські терористи в окупованому Маріуполі.

І саме тому, кожен із нас буде продовжувати свій маленький фронт, у нашому випадку – культурний, не без вашої допомоги, адже Україна сьогодні б’ється не лише за себе, а й за усіх людей із Планети Земля – за їжу в Африці, за олію в Європі, за те, щоб ніхто не шантажував вас рахунками за газ чи загрозами ядерного вибуху просто за те, що ви обрали свободу і право бути собою на своїй землі, для всіх.