У перші місяці радянської окупації великим випробуванням для мешканців Львова стало загострення продовольчої проблеми. Бойові дії та наплив великої кількості біженців з окупованої вермахтом частини Польщі зумовили стрімке зростання цін на продукти харчування та промислові товари (до грудня 1940 року у 8-12 разів). Водночас поспішна націоналізація великої та середньої торгівлі зруйнувала налагоджену систему постачання. У грудні 1939 р. міська влада націоналізувала 343 із 466 дрібних приватних крамничок і кіосків Львова. Відтак, взимку 1939-1940 років базарні ціни на вершкове масло, молоко, яйця, порівняно з довоєнним часом, збільшилися в середньому у 5-10 разів, на хліб – у 4-5 разів, на м’ясо (яловичину і свинину) – у 5-7 разів.
Дефіцит як ознака комунізму
Наприкінці 1939 року ситуація ускладнилася і мешканці Львова зіткнулися з невід’ємним атрибутом радянської торгівлі – гострим дефіцитом продуктів першої необхідності, насамперед хліба, цукру, м’яса, молока та масла. До повсякденного життя львів’ян увійшли такі принади «соціалістичного раю» як черги, що часом сягали кількасот метрів і нараховували до 1,5 тис. осіб. Щоб прогодувати себе та свої родини, містянам доводилося щоденно стояти на морозі до 3-4 год.
«Зарплати були мізерні, а черги по магазинах – величезні. Дефіцит був на кожному кроці. Не було по магазинах товарів. Видавали там цукор по трошки, чи муку, чи щось інше. Деякі речі були абсолютно недоступні», – згадував Любомир Полюга (1925 р. н.).
«Черги стояли за тим цукром. А згодом появлялися вже білі булочки, білий хліб появився, бо до того був тільки чорний. І вже стали ніби, а за мануфактури ще завели. То десь кілька магазинів були виділені, де давали мануфактури. Люди там стояли і не знали: яка буде, чи то потрібної не буде, но всьо брали», – доповнює Ольга Заболотська (1923 р. н.)
В умовах гострої нестачі продуктів першої необхідності радянська влада запровадила нормування видачі товарів на одну особу. Часом мешканці були змушені купувати залежані на полицях продукти не першої якості. Зважаючи на дефіцит паперу, у магазинах зовсім не пакували товари. Інколи щасливці, які купували продукти на вагу, зокрема муку чи цукор, поверталися додому, несучи свою цінну здобич у кишенях або шапках. Бутафорією радянського добробуту стали пусті вітрини магазинів із портретами Сталіна, Леніна та Молотова.
У другій половині січня 1940 року Львів, що вважався радянською візитівкою Галичини, охопив голод. У цій ситуації порятунком стала торговельна організація, яку в народі прозвали БЗС («баба з села»). В умовах інфляції подекуди відновився натуральний обмін продовольством, зріс рівень злочинності та спекуляція, виник «чорний ринок», з яким активно боролася влада. Щоб прогодувати себе, мешканці міста були змушені обмінювати особисті речі та меблі на харчі. Символом масової пауперизації стали торги на Краківській площі у Львові, в яких брали участь вихідці із різних прошарків населення, позбавлені будь-яких засобів до існування.
«У двох доволі довгих шеренгах стояли продавці, серед яких опинилися представники найкращих і найкультурніших прошарків Львова, представники старої польської аристократії. Цілий давній і елегантний світ Львова… А вуличкою між двома шеренгами йшли покупці, якими найчастіше були росіяни – радянські офіцери, солдати, урядовці та їх жінки, які тут перетворювалися на європейських дам», – згадував польський мешканець Львова Ян Роговські.
Во весни 1940 року продовольчі проблеми вдалося частково подолати і завдяки збільшеним продовольчим поставкам із Союзу припинити голод. Уже у квітні 1940 року до магазинів Львова, який в напівофіційній пропаганді вважався «улюбленим містом товариша Сталіна», прибули різного сорту риба, цукор, олія, мука, масло, сири, яйця, овочеві консерви, кримські та кавказькі вина, сірники, цигарки тощо. Попри показові заходи з покращення продовольчої ситуації у столиці Галичини, на периферії дефіцит окремих товарів широкого вжитку став неодмінним атрибутом влади «перших совітів».
Підрив купівельної спроможності
Одним із перших розпоряджень нової влади стало запровадження курсу рубля на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дозволило здійснити «легалізований грабіж» «звільнених» територій, остаточно знищивши заощадження львів’ян. Насамперед, за низькими цінами новоприбульці скуповували одяг, взуття та інші товари мануфактури, папір, годинники, каву, шоколад, солодощі та інші дефіцитні в умовах «соціалістичного раю» продукти широкого вжитку. Навантажений товарами транспорт із захоплених, конфіскованих і націоналізованих підприємств, складів і магазинів масово виїжджав на схід. Водночас звідти сюди привозили нафту, сірники, махорку та сіль. За декілька тижнів полиці у крамницях та магазинах Львова спорожніли. Бракувало всього – від одягу та взуття до засобів для гоління і паперу.
Зважаючи на ненаситний попит переселенців зі сходу, радянська влада намагалася проконтролювати цей товарообіг. Зокрема, у 1940 році у Львові, як і в інших містах Галичини та Волині постала мережа державних комісійних магазинів, які за заниженими цінами скуповували у населення одяг, взуття та побутові предмети (друкарські та швейні машинки, меблі, патефони і навіть старі калоші та патефонні платівки).
21 грудня 1939 р. радянська влада провела у Західній Україні грошову реформу, запровадивши рубль як єдину валюту та остаточно припинивши обіг злотого. За рішенням влади також підлягали конфіскації всі банківські заощадження населення на суму понад 300 злотих. Це призвело до вилучення з ринку великої кількості готівки і втрати багатьма банківських збережень. Втім, злотий цілковито не втратив своєї вартості, продовжуючи виконувати ще деякий час допоміжну функцію на «чорному ринку». Часто ділки скуповували знецінений злотий у радянській зоні, щоб потім його перевезти на території, окуповані німцями, і поміняти на товари чи іншу валюту. Поступово із вилученням із ринку довоєнного злотого зростала вага американського долара, за який взимку 1940 р. давали аж 400-450 рублів. Із стабілізацією продовольчої ситуації у Західній Україні курс долара впав до 35 рублів до кінця 1940 р. Поряд з твердою валютою розрахунки на ринку здійснювалися золотом і сріблом, а взимку 1939/1940 навіть дефіцитними товарами – цукром, чаєм, кавою, какао.
Окрім грабіжницької валютної реформи реальні доходи населення знижувала і практика напівпримусового вилучення частини зарплатні на купівлю облігацій державних внутрішніх позик, які регулярно випускалися в СРСР, починаючи з 1926 р. У 1940 р. влада почала широко практикувати у Львові індивідуальну підписку населення на державні позики. Визиск доповнювали профспілкові внески, пожертви на «Червоний Хрест», МОДР (Міжнародна організація допомоги революціонерам), Тсовіахім (Товариство сприяння обороні, авіації і хімічному будівництву) та ін., членом яких мав стати практично кожний працівник. До початку 1941 р. пенсії у Львові виплачувалися не з фактичного заробітку, а по мінімуму встановленому в СРСР.
Підготував
Старший науковий співробітник музею Олександр Пагіря
Інші новини
Публікації
