Розкажіть про роботу, яку ви виконуєте в музеї «Територія терору»?
Я є директоркою музею «Територія Терору», займаюся адмініструванням та координуванням всіх його відділів – фондового, інформаційного, відділу розвитку. Також я беру участь у творенні концепції музейної роботи  і репрезентую його. Музей «Територія терору» маленький, у нас невеликий колектив і ми всі задіяні у вирішенні різних завдань. У часи кризи – ковіду чи війни – я швидко генерую плани на подальшу працю та виживання.

Чому був заснований музей? Як на його кураторство вплинув Майдан і події після нього?

Музей заснувала Львівська міська рада  у 2009 році, в його основі усна історія, історії людей, які мають досвід репресій і депортацій, переважно львів’ян і мешканців Західної України. Спочатку планувалося, що нашим музеєм буде приміщення Тюрми на Лонцького (колишній слідчий ізолятор, здебільшого, для політичних злочинців).  Однак, потім Тюрма стала національним музеєм, а місто захотіло мати свій власний музей на цю тему. І якщо на початках створення «Території терору» головним був досвід Львова і Західної України, то після Майдану 2014 року стало зрозуміло, що крім нашого локального досвіду, є потреба дослідити досвід інших народів – поляків, євреїв  та

інших етнічних груп, які зазнали тут репресій. Адже Львів –  багатонаціональне місто, і нацистський та радянський терор стосувався на  лише українців чи львів’ян. І  саме Революція гідності стала переломним моментом, коли ми почали дивитися на цю історію ширше –ми дивимося на цю ситуацію з людської перспективи – не з національної чи релігійної. Ми досліджуємо  людину у часи, коли темрява згущується, коли вона робить вибір – стати праведником світу чи колаборантом, вбивати чи рятувати,  чи, може, перечекати до кращих часів. Можливо тому, що Революція гідності показала міжнародний вимір України, і ми почали себе усвідомлювати не просто як пострадянська, постколоніальна чи посттоталітарна країна, а як суб’єктна і самостійна держава.

Музей присвячений насильству та терору. Як збережена там історія сформувала відповідь на російське вторгнення? Чи існують зараз паралелі з

минулими історичними подіями?

У колекції нашого музею є близько 400 інтерв’ю, в  яких представлено досвід людей, репресованих СРСР, здебільшого це українці. Зокрема, у нас є історії українських митців, яких переслідували за те, що вони не дотримувалися канонів соцреалізму, або за націоналізм, як це трактував СРСР.  Ці історії демонструють бажання Радянського Союзу знищити Україну, і Росія як спадкоємиця СРСР зберігає цю тяглість. Наші свідки завжди говорять, що українці, які розмовляють  російською мовою  ідеально,  – це ті, хто прибули із заслання, і їхня російська мова – мова їхнього побуту на чужині, вони вивчили її, тому що треба було вижити. Це також свідчить про те, що російська мова в Україні – це частина плану  переслідування українців, також спосіб вижити в  умовах знищення. 

Як на мене, нинішні події – це частина довгого плану знищення України,  ідея вторгнення  24 лютого не виникла спонтанно сьогодні чи вчора, це продовження російсько-української війни, яка триває не одну сотню років. Але методи, якими вона ведеться, не можна порівнювати з іншими війнами, тому що це нова форма зла, яка зароджується зараз. Адже всі міжнародні домовленості – не стріляти в медиків, у культурні об’єкти, житлові квартали – не діють. Те, що робить Росія – не можна назвати нацизмом чи фашизмом, це нова форма зла, для якої ще не вигадали термін. Усталена система безпеки, до якої ми звикли у другій половині ХХ століття і на початку ХХІ, не працює. Міністерка реінтеграції тимчасово окупованих територій України, очільниця Координаційного штабу з питань поводження із військовополоненими Ірина

Верещук вчора говорила, що Червоний Хрест боїться сюди їхати, місія ООН не дієва. Ми бачимо, як російські військові розстрілюють гуманітарні коридори, грабують гуманітарні вантажі,  обстрілюють пологові будинки та лікарні:  це нове обличчя зла.  Тому в нашого музею після перемоги буде багато роботи, щоб це зафіксувати, але зараз ми зайняті дещо іншим.

На чому зараз сконцентрована ваша увага?

По-перше, (робота над збереженням спадщини найбільше сконцентрована над) збереженням колекції музею «Території терору», посилення нашої безпеки через співпрацю з міжнародними донорами. По-друге, третього березня в співпраці з різними громадськими організаціями і партнерами нашого музею, я заснувала Музейний кризовий центр. Оскільки я була на зв’язку із директорами музеїв, котрі опинилися під авіаударами, то зрозуміла, що музейники в цих регіонах залишилися без ресурсу для виживання, багатьом не виплатили зарплату, а коли розпочались бомбардування, то з’ясувалося, що грошей нема. Ми одразу розпочали моніторинг потреб музеїв і музейників, аби побачити, хто потребував коштів на базові потреби, та скільки. Ми також почали шукати тих, хто міг би надати їм цю допомогу. Отож за 15 днів війни  ми допомогли 36 музейним інституціям у 8 регіонах, а це 194 людини.

Музейний кризовий центр зараз покриває першочергові потреби без громіздких бюрократичних процедур, як працюють державні органи. Надалі ми вбачаємо роботу Центру як ініціативи щодо збереження культурної спадщини.