Під час визвольних змагань ОУН і УПА боротьба за «душі та серця» населення мала не менше значення ніж бойові операцїі проти військ противника, адже саме завдяки інформаційно-психологічному впливові, підпілля змогло довгий час зберігати широку соціальну базу та можливість регенеровувати власні сили, утримувати ідеологічний контроль над населенням певних територій, здійснювати ефективну контрпропаганду. В окремі періоди, коли ОУН була змушена проводити обмежені бойові акції, інформаційно-пропагандистська та видавнича діяльність виходила на перший план підпільної боротьби. Протистоячи двом тоталітарним системам, підпілля ОУН та УПА у роки війни розгорнули власну пропагандистську та видавничу мережу, налагодили масовий випуск друкованих видань, розпочали підготовку пропагандистських кадрів, започаткували власну пресову та радіослужбу, вели активну усну пропаганду та запровадили новий вид масової акції – агітаційно-пропагандистські рейди УПА. За допомогою усного та друкованого слова підпілля доносило інформацію про завдання та цілі української визвольної боротьби як в Україні, так і за її межами, прориваючи інформаційну блокаду комуністичного режиму. Маючи обмежені ресурси, українські повстанці могли на рівні змагатися зі значно потужнішими пропагандистськими машинами нацистського та радянського режимів.
Структура пропагандистського апарату
У підпіллі ОУН агітаційно-пропагандистською роботою керував Головний осередок пропаганди (ГОСП) або Головний осередок пропаганди і інформаційної служби (ГОПІС) на чолі з Головним референтом пропаганди. Члени ГОСП визначали основні напрями пропагандистсько-видавничої роботи, окреслювали пріоритетну тематику періодичних видань, виготовляли ключові зразки пропагандивних матеріалів. Рішення ГОПІС були обов’язковими і для пропагандивних осередків ОУН, і для політвиховних структур УПА.
Референтура пропаганди займалася організацією агітаційно-пропагандистської роботи серед населення запілля, виготовленням та розповсюдженням у терені відповідної літератури, організацією вишколів, мітингів, лекцій, підготовкою пропагандистів. Пропагандивна сітка складалася з надрайонового, районних, підрайонних, станичних, станичного пропагандистів. Така структура не була сталою і постійно змінювалася.
У роки війни існував тісний зв’язок між референтурою пропаганди ОУН(б) та відділами політичного виховання в УПА. Така система підпорядкувань пояснюється спільністю завдань для політвиховного відділу та осередків пропаганди ОУН (б), відсутністю достатньої кількості підготовлених кадрів та намаганням контролювати агітаційно-пропагандистську роботу проводом.
Формування пропагандистського апарату УПА відбувалося паралельно з формуванням організаційно-штатної структури повстанських загонів. Він складався з відділів пропаганди при військових штабах генеральних воєнних округ, воєнних округ і територіальних відтинків. Вони відслідковували морально-психологічний стан своїх вояків та населення, а також військових формувань противника. Безпосередньо у військових підрозділах виконання завдань пропаганди здійснювали політвиховники. Загальне керівництво пропагандистською діяльністю УПА здійснював Головний осередок пропаганди при Головному військовому штабі УПА. Саме він розробляв плани пропагандистських акцій, координував дії з організації інформаційно-психологічного впливу. Пропагандистські відділи ОУН і УПА пильнували за ситуацією у районах діяльності українських повстанських формувань, намагалися виявляти частини противника, де існували проблеми психологічної стійкості і бойової спроможності бійців. Такі частини відразу ставали об’єктами пропагандистського впливу політвиховників.
У повстанській ієрархії сотенний політвиховник за своїми правами прирівнювався до командного складу УПА, входив до складу штабу сотні і був заступником її командира з виховної роботи. Якщо сотня входила до складу куреня, то він підпорядковувався курінному політвиховникові. На випадок, коли сотня діяла самостійно, його зверхником був політвиховник тактичного відтинку чи воєнної округи. Командир підрозділу не мав права звільняти чи замінювати політвиховника без дозволу вищого командира, втручатися у його ділянку роботи, а також скасовувати накази та доручення, які той отримував від своїх зверхників. Сотенному політвиховникові підпорядковувався чотовий виховник, якщо ж чота складалася з роїв, то призначалися ще й роєві політвиховники. Інститут політвиховників був запроваджений в УПА на Волині та південному Поліссі у 1943 р., а в Галичині та Буковині у 1944 р.
Після розформування великих підрозділів та штабів УПА значно скоротилася чисельність політвиховників. Більша частина з них поповнила ряди референтури пропаганди ОУН(б), яка відчувала гострий брак кваліфікованих кадрів і перейняла на себе основний тягар політвиховної та пропагандистської роботи.
Друкована пропаганда
Друковані засоби пропаганди посідали безумовну першість серед усіх форм популяризації ідей визвольного руху. Поширення підпільної літератури дозволяло при мінімальній кількості пропагандистів охопити значно більшу аудиторію, ніж міг зібрати будь-який мітинг. Політично-пропагандистська робота на охоплених повстанським і підпільним рухом територіях у 1943-1944 рр. провадилася, окрім інших засобів, шляхом поширення періодичних і неперіодичних видань, які друкувалися у підпільних друкарнях ОУН та воєнних округ УПА.
У зв’язку з початком збройного етапу боротьби на ПЗУЗ з’явилася т. зв. військова преса. Перші видання УПА побачили світ навесні 1943 р., коли постали більші відділи УПА. Були це вістки з радіо і короткі інформації з преси, часто з коментарями, які готували культурно-освітні працівники відділів чи команд УПА для інформації вояків УПА й населення. З липня 1943 р. політичний відділ ГК УПА почав видавати поважніший місячний журнал «До зброї» (1943-1944), що виходив на Рівненщині. Журнал містив матеріали на такі теми: сучасна військова політика, військовий вишкіл, військова термінологія, історія, святкування національних річниць, описи боїв УПА, описи дій на фронтах Другої світової війни, патріотичні поезії, посмертні згадки тощо.
Окрім цього військові часописи періоду німецької окупації представлені виданням політвідділу УПА «Інформації з фронту УПА» (1944), гумористичним часописом «Український Перець» (1943-1945), а також газетами «Наш фронт» (1943) та «Інформатор» (1942-1943). Газети висвітлювали завдання і цілі УПА, друкували накази і розпорядження військової команди, інформували про бойові дії перших повстанських загонів. У 1943-1944 роках за їх випуск відповідав Яків Бусел («Галина»), який не лише очолював політвиховний відділ КВШ УПА-«Північ», але й був редактором усіх підпільних видань на ПЗУЗ. Роль кореспондентської сітки виконувала Українська пресова служба (УПС), створена при УПА у вересні 1943 року. Структура і діяльність УПС були побудовані за аналогією до Пресової квартири УСС. Головній станиці УПС підпорядковувалися станиці при відділах УПА, що складалися з 3 або 5 осіб під орудою політвиховника відділу.
Окрім цього, у 1940-х – на поч. 1950-х рр. було опубліковано сотні різнопланових за тематикою листівок ОУН та УПА, які були адресовані різним групам та прошаркам населення: міській та сільській інтелігенції, вчителям і викладачам, робітникам і селянам, школярам (у т. ч. піонерам і комсомольцям), солдатам та командирам РСЧА, бійцям внутрішніх військ НКВС–НКДБ–МДБ, членам ВКП(б) і безпартійним, співробітникам радянської органів держбезпеки, прихильникам ОУН і УПА тощо. Окремо видавалися листівки та заклики до мешканців Центральної, Південної та Східної України (наддніпрянців).
У 1943 році у середовищі з’явилися листівки різними мовами Радянського Союзу із закликом до всіх підрадянських народів долучатися до боротьби проти імперіалістів Москви і Берліна за створення власних національних держав («До всіх народів Східної Європи і Азії», «Вірмени і інші народи Кавказу!», «Грузини!», «Литовці, латиші, естонці», «Татари Поволжя!», «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру» та ін.). Їх друкували у друкарні «Свобода народам» на Рівненщині під час проведення Конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії.
Листівки виготовлялися друкарським способом, за допомогою так званих «гутенбергівок», шляхом нанесення відбитків з дерев’яних кліше, на друкарських машинках, переписуванням від руки. За своїм характером їх можна поділити на листівки-інформації, листівки-роз’яснення та листівки-заклики. Кожен з цих різновидів мав свої особливості. Якщо повідомлення та роз’яснення були розраховані на раціональне сприйняття, то заклики зверталися більше до почуттів, в емоційній формі спонукаючи читачів до конкретних дій. Значний пропагандистський ефект мали листівки-карикатури, які користувалися особливою популярністю серед населення. Близькими до листівок були бофони, які попри основну функцію грошових документів, несли і певне пропагандистське навантаження.
Листівки ОУН та УПА розповсюджувалися у різний спосіб. В одному із підпільних інструкцій з цього приводу зазначалося: «Поширення літератури вимагає видумки, кмітливости, звинности. Літературу треба розкидати скрізь, розвішувати на придорожних стовпах, в лісі, на руїнах фільварків, на колгоспних і фабрично-заводських будівлях, у внутрішніх частинах криниць, у вбиральнях (відхідниках): запихати в кишені червоноармійських шинель, класти під одіяла (коци). Виривати листки в більшовицьких книжках і вклеювати замість них листівки. Підклеювати листки в більшовицькі газети і так підкидати їх»[7].
В друкарнях ОУН особлива увага приділялася друку більшої за об’ємом літератури – книг та брошур, що була розрахована на допитливих читачів, і вимагала більших зусиль від оунівських друкарів. За даними О. Стасюк, у 1941-1953 рр. у підпіллі було видано бл. 800 різних найменувань книг і брошур[8].
Щорічна кількість видрукуваної літератури протягом 1944-1946 рр. продовжувала зростати, сягнувши в наступному році свого піку – 90 окремих видань. Високий відсоток видруку з незначними коливаннями зберігався до 1950 року включно, після чого почав знижуватись. Зупинити масовий випуск і розповсюдження літератури радянським спецорганам вдалося лише у 1954 році, проте окремі екземпляри брошур і листівок продовжували з’являтися до середини 1960-х років.
Візуальна пропаганда
Для повстанської пропаганди активно використовувались також візуальні засоби. Найкращим прикладом візуальної пропаганди в УПА були бофони – грошові документи (квитанції), які уповноважені особи від імені ОУН чи УПА видавали населенню за добровільно внесені, стягнуті як контингент, реквізовані кошти, у вигляді готівки, іноді продуктів харчування, одягу тощо. Бандерівські пропагандисти нерідко кваліфікували бофони як мініатюрні листівки-плакати і вважали їх одним із засобів поширення визвольних ідей, як зброю у боротьбі з окупантами. За підрахунками історика О. Клименко, за період 1939-1954 рр. підпілля випустило у світ близько 500 різновидів бофонів, які використовувались щонайменше у 12-ти областях України та Білорусі, а також закордоном.
Найбільш відомою була «волинська» серія бофонів, випущена у 1944-1945 рр. авторства відомого графіка ОУН Ніла Хасевича («Бей-Зот»), що найдовше використовувалася у підпіллі (щонайменше до 1950 р.). Від 1943 року аж до своєї загибелі в 1952 році Н. Хасевич працював у підпіллі як редактор і мистець. У роки війни під псевдонімом «Левко» він очолював політично-пропагандистську ланку групи УПА-«Північ», якою командував Дмитро Клячківський («Клим Савур», «Охрім»). Водночас був членом крайової референтури пропаґанди на ПЗУЗ, працював у редакції, що готувала пропагандивні видання ОУН та УПА. Від 1949 року він був членом УГВР. Н. Хасевич оформляв антирадянські листівки-афіші, летючки, бофони (квитки на бойовий фонд) і видання УПА, виконував ілюстрації й логотипи, малював карикатури, робив меморіальні портрети загиблих провідників, печатки та штампи, займався виготовленням кліше. Він виконав серію дереворитів до запланованого альбому «Волинь в боротьбі», а також створив ряд цікавих портретів та ескізів з життя повстанців, переважно на відпочинку. Запроектував хрести-ордени, медалі і відзнаки УПА та ОУН.
Працюючи в умовах постійної небезпеки – у бункерах, землянках і криївках, без належних засобів для життя і в неймовірно несприятливих умовах, з примітивною підпільною друкарською технікою і браком відповідних матеріалів, Н. Хасевич створив понад 150 графічних композицій і понад 90 графічних творів, разом близько 240 графічних праць. Підпільний графік також вишколив ряд учнів-послідовників, таких, як «Артем», «Мирон» і «Свирид».
Н. Хасевич був неперевершеним майстром малої листівки-плакату. Вони належать до найбільше самобутніх та новаторських творів автора. До найсильніших і найбільше опрацьованих належать листівки-афіші з серії «Кличі ОУН». Дереворити Н. Хасевича з відповідними написами на звороті видавали як окремі листівки, ними прикрашали титульні сторінки періодичних видань і брошур, друкували в альбомах.
Н. Хасевич власноручно поставив на професійний рівень оформлення підпільних видань ОУН і УПА, які могли рівнятися і конкурувати в задумах, композиціях і зображеннях з виданнями радянського режиму, незважаючи на те, що творилися у бункерах і без відповідного облаштування. За визначенням мистецтвознавчині Дарії Даревич, жодна інша підпільна організація того часу не спромоглася на таку плідну, різнорідну і професійну продукцію пропагандивного візуального матеріалу.
Радіослужба
У період Другої світової війни ОУН робила спроби створити власну службу радіозв’язку. У відповідності з довоєнними інструкціями похідна група ОУН на чолі з Ярославом Стецьком, що прибула до Львова після початку німецько-радянської війни, 30 червня 1941 р. встановила контроль над радіостанцією, з якої кілька разів цього дня та 1 і 2 липня було зачитано Акт відновлення Української Держави. На її базі була створена перша українська державна радіостанція імені полковника Євгена Коновальця, яку очолив Ярослав Старух. Станція передала пастирський лист митрополита Андрея Шептицького, наказ про призначення Голови Українського державного правління та заяву Проводу ОУН. Однак 2 липня 1941 р. німці припинили діяльність радіостанції ім. Є. Коновальця, заарештувавши частину її працівників, та адаптували її роботу до потреб німецького військового командування.
На етапі переходу українського націоналістичного підпілля до активного антинімецького спротиву у 1942-1943 рр. та формування відділів УПА виникла потреба у створенні підпільної радіостанції, покликаної стати голосом вільної України на частині територій, звільнених українськими повстанцями від німецької окупаційної адміністрації. В умовах дезінформації радіомовлення давало можливість вести пропаганду на ті території, де не було можливості розповсюджувати підпільні видання. Відтак, Провід ОУН на початку літа 1943 р. ухвалив рішення про створення радіостанції під кодовою назвою «Афродита» (Вільна Україна, або Самостійна Україна). Підготовча робота з її створення велася у підпіллі ще з кінця 1942 – початку 1943 рр. За допомогою польських підпільників було закуплено короткохвильовий радіопередавач, який переправили на Сколівщину у с. Ямельницю, де восени 1943 р. у колибі обладнали й саму радіостанцію. Її керівником став Ярослав Старух («Лава»), який у жовтні 1943 р. був визволений з гестапівської тюрми у Львові боївкою СБ. До її роботи були залучені Володимир Макар («Вадим»), Мирослав Прокоп, Іван Вовчук, Іаан Клим, Богдан Галайчук, Ірина Гевак («Веселка»), Галина Чуйко, «Зіна» та ін.
Передачі на підпільній радіостанції велися українською, російською, англійською, французькою та німецькою мовами, виходили на хвилях 41-43 м три – чотири рази на день по півгодини. З грудня 1943 р. англійською, німецькою та французькою новини читав бельгієць Альберт Газенбрукс («Західний»), який приєднався до УПА на Волині влітку 1943 р. Деякий час він працював у референтурі пропаганди Проводу ОУН, опрацьовуючи радіоповідомлення із Заходу, а потім був відправлений в Карпати. Окрім новин та політичної інформації в ефірі «Афродити» лунали також українські пісні, класична музика, національний гімн. Завдяки новому передавачу, придбаному у 1944 р., радіостанцію можна було почути в Німеччині, Великобританії та Франції. «Афродита» діяла в системі референтури пропаганди ОУН, інструкції якої визначали зміст радіопередач. Крім вирішення пропагандистських завдань, була також спроба використати радіостанцію для зв’язку із Заходом. З деякими перервами радіостанція продовжувала функціонувати до початку квітня 1945 р., коли війська НКВС знешкодили її, заарештувавши останнього живого співробітника бельгійця Альберта Газенбрукса.
Командування УПА прагнуло протидіяти ворожій пропаганді на теренах запілля, обмежуючи доступ місцевого населення до засобів масової інформації, зокрема радіо. Так, керівник політичного відділу ВО «Богун» на псевдо «Максим» своїм наказом від 23 серпня 1943 р. забороняв пускати в терен «найновіші вістки без наших коментарів», дозволяючи слухати радіо тільки політичним референтам. З метою уникнення впливу ворожої, зокрема німецької, пропаганди на населення, керівники запілля УПА на Волині практикували вилучення радіоприймачів в домогосподарств.
Усна пропаганда
Через відсутність достатньої матеріально-технічної бази, досвідчених кадрів та масову неграмотність населення одним із основних напрямківу підпіллі ОУН та УПА була усна пропаганда. Її формами виступали індивідуальні та групові бесіди, таємні збори, «шептана пропаганда» (поширення чуток). Усна пропаганда не вимагала використання якихось технічних засобів, давала можливість перебувати у безпосередньому контакті з населенням і швидко реагувати на його запити і потреби.
З огляду на важливість усної пропаганди в ОУН та УПА було створено окремий апарат інструкторів-пропагандистів, на яких покладалося ведення масової усної пропаганди. Її формами виступали мітинги, демонстрації, віча, збори та зустрічі з населенням, мистецькі заходи, свята, вечорниці, дискусії, діалоги, публічні читання пропагандистської літератури.
Роботу з населенням проводили вишкільні групи (пізніше – пропагандистські групи), які складалися з від 2-х до 8-ми «летючих» пропагандистів. Так, наприклад, пропагандивна група у складі «Кори», «Гонти» та «Берези», прислана з надрайону «Лиману», 1-24 жовтня 1944 р. організувала і провела на Волині понад 45 віч із селянами, на яких обговорювали не тільки політичне становище та самооборону проти радянської влади, а також сільськогосподарські роботи (молотьбу та переховування збіжжя, копання і переховування картоплі). Для цілей пропаганди на Волині використовувалися артистично-пропагандистські групи, які організували концерти для населення. Зокрема, одна з таких груп при Володимир-Горохівському надрайоні у жовтні 1943 р. провела близько 20 виступів по селах Володимирського, Вербського і частково Устилузького районів. У райцентрі Колки у 1943 р. працював клуб, виступав драматичний аматорський гурток, гурток акробаток, організований дівчиною зі Сходу, виступав хор та оркестр. У клубі виступали з доповідями упівські літератори.
В міру загострення протистояння з радянською системою спостерігається зменшення розмаху та інтенсивності усної пропаганди. Контрзаходи радянських каральних органів не давали змоги розгорнути широку пропаганду, до того ж її і не було кому проводити, оскільки підпілля зазнавало значних втрат, відповідно скорочувався і пропагандистський апарат. Поряд з цим підпілля поступово відмовлялося від масових заходів і переходило на індивідуальні розмови або роботу у невеликих групах. За цих умов до проведення усної пропаганди на рівні нижче району залучали рядових членів та симпатиків підпілля. Велику увагу приділяли «шептаній пропаганді», зміст якої полягав у поширенні компрометуючих радянську владу чуток.
Одним із публічних акцій націоналістичного підпілля у підрадянській дійсності було написання кличів в публічних місцях. Для цього мобілізовувалися всі ресурси підпільної мережі на території певного району. Кличі писали фарбою, сажею з молоком, інколи кров’ю на дошках, жерстяних листах, полотнах, розвішуючи їх у видних місцях, державних установах, школах, коопераціях, клубах, церквах.
Підготував Олександр Пагіря, науковий співробітник музею
Інші новини
Публікації
