Протягом усього часу окупації найактуальнішою проблемою для мешканців Львова було забезпечення продуктами харчування і товарами першої необхідності. Нацистська влада загалом особливо не переймалася щоденними потребами місцевого населення. Її дії, спрямовані на сувору регламентацію повсякденного життя міста, лише погіршили ситуацію та спровокували продовольчу і товарну кризу, яка компенсувалася лише наявністю нелегальних форм торгівлі. Пристосування львів’ян до мінливих умов війни та життя в рамках, нав’язаних окупаційним режимом, спровокувало диверсифікацію поведінки населення міста, домінування неформальних міжособистісних зв’язків і розширення нелегальної сфери. У відповідь на наявні виклики в умовах воєнного часу мешканці міста застосовували різні техніки і стратегії виживання.
Картка як спосіб виживання
Для врегулювання продовольчого питання німецька влада у середині вересня 1941 р. запровадила продуктові картки, норми яких мали більш пропагандистське значення, ніж відображали реальні можливості у забезпеченні містян. Картки було диференційовано за різними групами населення, зокрема для дорослих, дітей, робітників, урядовців, «арійців» і «неарійців». Згідно з нормами розподілу харчових продуктів, впровадженими від 6 серпня 1941 р., українське та польське населення міста отримувало лише половину норми забезпечення, встановленої для німців чи осіб німецького походження, а єврейське (до певного часу) – четвертину норми. Картки складалися із контрольних купонів, пронумерованих латинськими літерами A (бакалійні крамниці), B (хлібні), Z (бакалійні, але тільки на тютюнові вироби для курців), F (м’ясні), M (молочні). Під час війни німецька влада була змушена постійно переглядати норми продуктового забезпечення у бік їхнього зменшення. Лише весною 1943 р. окупанти з пропагандистською метою вдалися до підвищення продуктових норм, які так і не були реалізовані на практиці.
В умовах війни продуктова картка була надзвичайно цінним документом, а її втрата ставила людину у надзвичайно важке матеріальне становище. Вона мала також свою ринкову вартість і часто ставала об’єктом підробок, крадіжок і торгівлі на «чорному ринку». Через факти фальшування карток німці запровадили додаткові елементи контролю, як от списки мешканців, сімейна легітимація тощо.
Картки підробляли здебільшого службовці, які мали безпосередній доступ до розподілу продовольства. Найпоширенішим методом було виписування карток на імена померлих чи вигаданих людей та неіснуючих фірм. Так, наприклад, у вересні 1943 р. в процесі перевірки діяльності Управління продовольства та сільського господарства було встановлено факти виписування службовцями управління численних (фальшивих) продуктових карток на імена фіктивних фірм та установ, на які протягом серпня 1943 р. було закуплено понад три з половиною тони хліба, 350 кг масла, 1 279 яєць та чимало інших продуктів.
Запроваджена карткова система працювала неефективно, передусім через постійну нестачу харчів для цивільного населення, оскільки пріоритетним було забезпечення фронту та армії. У листопаді 1942 р. продуктові картки у Львові отримували 208 325 «дорослих» (у віці понад 10 років) і 32 319 дітей. Картка не могла забезпечити навіть базових потреб людини. Калорійність продуктів, які в неї входили, становила тільки четверту частину фізіологічної норми для працюючої людини, й обмеження лише продовольчим забезпеченням за картками могло призвести до голодної смерті.
Хронічне недоїдання мешканців Львова в умовах нацистської окупації ставало повсякденністю. Євген Куцик пригадував: «Бідно воно було, особливо з продуктами, з одягом, дуже бідно. Ми діставали… картки. Вони називалися «Ліббенсміттель картен» [Lebensmittelkarten], то споживацькі картки. На визначену кількість хліба, цукру, круп та інших продуктів. Якщо ти такий був вже дуже голодний, то міг взяти на ті всі картки всю місячну норму. Але пізніше шоб ти їв? Тому, той ліміт був дуже обмежений і можна сказати, німці тримали нас на голодному пайку».
Раціоналізація, магазини, черги
Важливим чинником, який впливав на спосіб і доступність реалізації «харчових приділів», була чисельність і розташування продуктових крамниць. У липні 1941 р. німецька влада передала мережу націоналізованих у радянський час магазинів у власність відновленого українського кооперативу «Народна торгівля», що опікувався 419 закладами торгівлі. Станом на 1 вересня 1941 р. у місті загалом функціонувало 578 споживчих магазинів і десять кіосків.
Після запровадження раціоналізації продовольства і карток система торгівлі повинна була складатися із 149 пунктів продажу хліба, 40 м’ясних лавок, 40 молочних магазинів і 355 магазинів для реалізації різних видів споживчих товарів. М’ясні лавки мали діяти в рамках українського кооперативу «Центросоюз», а молочні магазини перейняв «Маслосоюз». Існували також магазини, які належали польським кооперативам. За підрахунками німецьких бюрократів, один магазин мав припадати на тисячу мешканців. У подальшому система торгівлі зазнала суттєвого скорочення і станом на середину 1943 р. «Народна торгівля» розпоряджалася лише 106 магазинами.
Попри зусилля нацистів ліквідувати один із «атрибутів радянського добробуту» – черги, останні не зникли і часом львів’янам доводилося стояти в них навіть за хлібом. Через нерегулярне постачання у роки окупації постійно відчувався дефіцит молока, м’яса, жирів, цукру, муки, каш, круп і макаронів. Згідно німецьких розпоряджень, покупці мали щомісяця реєструватися у магазинах за місцем проживання у порядку живої черги, що давало їм право отримувати продукти в певний день тижня. Наслідком цієї раціоналізації стало зростання конфліктів у чергах.
Окремо регламентувалося продовольче забезпечення єврейського населення Львова. Розпорядженням від 12 вересня 1941 р. євреям заборонялося бувати на ринках між 6 і 12 годинами, а робити покупки дозволялося тільки між 12 і 14 годинами, тобто в останні дві години роботи ринку. Порушення цієї норми каралося штрафом. У січні 1942 р. окупаційна влада запровадила спеціальні харчові картки для євреїв, однак їхнє отримання невдовзі було ускладнено бюрократичними вимогами.
Острівці вільної торгівлі
Місцем, де мешканці Львова, могли поповнити свій невеликий продовольчий запас, були базари. Попри спроби регулювання цього бізнесу з боку німецької адміністрації, вони залишалися анклавами вільної торгівлі.
Любомир Полюга, який в роки нацистської окупації навчався у Львівському медінституті, згадував: «За німців продовжувався в основному ця вся економіка, що була і за більшовиків. Основне це продажа, це було на базарах, це була торговля, не в магазинах, а на руках, це основне процвітала, в магазинах дуже мало можна було дістати, і окрім цього в магазинах можна було діставати на картки. Так звані «Бецокшайни». По картках діставали по державній ціні не великій, а торгівля в основному була на руках».
Продаж власних речей став одним із основних джерел доходу мешканців міста, оскільки карткова система не забезпечувала і половини основних потреб громадян у харчах та інших предметах.
Німецькі розпорядження за 1942 р. дозволяли проводити щотижневі базари у дев’ятьох місцях міста. Влада визначала дні і час торгів, а також перелік продуктів, якими дозволялося торгувати. Євреї могли купувати продукти лише на замарстинівському ринку. Найбільший у місті базар діяв на Краківській площі (нині – Ярослава Осмомисла; по вуличному називався – «Кракідали»), де продавали продукти, цигарки, алкоголь, ліки, кухонне начиння, меблі, взуття, одяг, книги, коштовності та багато іншого. В ті часи у Львові можна було купити все, починаючи від арійських документів і закінчуючи військовою уніформою та автоматичною зброєю, яку можна було тут же й протестувати у найближчому підвалі.
Попри заборону торгівлі раціоналізованими продуктами, ринки і базари залишалися головним місцем продажу та купівлі молочних продуктів, м’яса, виробів з муки тощо. Ціни на «чорному ринку» росли з тижня на тиждень. До цього частково спричинилися львівські євреї, які через нацистські обмеження купували продукти за вкрай високими цінами. В періоди дефіциту певні споживчі товари у Львові були дорожчими на 50%-100%, ніж у Варшаві. Ціни на продукти в період нацистської окупації були загалом значно вищими, ніж у міжвоєнний час та за «перших совітів» (на «чорному ринку» вони сягали понад 4500% довоєнного рівня).
Місто vs. село
Єдиною можливістю придбати продукти за нижчими цінами, ніж на «чорному ринку», була самостійна виправа на село. Саме тут відбувався натуральний обмін: містяни міняли одяг, взуття, посуд, мило, інші речі широкого вжитку на продукти харчування.
«Ну якось жили, старалися вижити, бо знаєте їсти треба було. Добре шо у нас були зв’язки з селами, то привозили молоко чи хліб. Та ж в місті дійсно немає з чого жити. То є війна», – розповідає Надія Мудра.
Складна продовольча ситуація у Львові наклала свій відбиток і на традиційну кримінальну злочинність (вбивства, грабежі, шантаж, крадіжки тощо). Так, основним предметом грабежів і крадіжок у цей час виступають не гроші чи коштовності, а насамперед їжа та одяг. Така ситуація стала також наслідком переважання бартерних відносин на ринку обміну та загального зубожіння населення, яке за час радянського панування розпродало чималу кількість цінних речей.
Валюта
8 вересня 1941 р. у дистрикті «Галичина» на рівні із рештою Генерал-губернаторства був запроваджений злотий. Рубль зберігав свою ринкову вартість до 27 вересня. Його обмін відбувався у співвідношенні 5 до 1 (5 рублів за 1 злотий). Обмін не був суто фінансовою операцією, але й мав яскраво виражене політико-пропагандистське значення. Поляки сприймали запровадження злотого як один із аргументів на користь доведення польського характеру Галичини, в той час як українці з тих же міркувань негативно ставилися до цього кроку нацистської окупаційної влади. Запровадження злотого та обов’язкових державних цін призвело до значного підвищення рівня зарплат як в урядових інституціях, підпорядкованих окупантові, так і у приватному секторі. У Львові поруч із злотим функцію неофіційної валюти, як і за радянської окупації, відігравав американський долар. Функціонував також нелегальний ринок золота та фунта, курс якого коливався у залежності від міжнародної ситуації та подій на фронтах. Поряд з цим важливу частину у трансакціях, особливо у торгівлі містян із сільським населенням, займав бартер – прямий обмін безгрошовий товарів на товар.
Підготував: науковий співробітник Музею, Олександр Пагіря
Інші новини
Публікації
