З 20 по 28 серпня у Празі відбулась 26 Генеральна конференція Міжнародної ради музеїв (International Council of Museums – ICOM), на якій одна з центральних тем – захист культурної спадщини України під час російсько-української війни.

Україна на конференції була представлена на кількох подіях, зокрема у рамках круглого столу Museums on the frontline, homefronts, conflict zones and areas of peace. В програмі зустрічі музеїв SE Europe директорка Музею «Територія Терору» та ініціаторка створення Музейного кризового центру Ольга Гончар спільно з Олесею Міловановою – директоркою Луганського обласного краєзнавчого музею мали розповідати про Музейний кризовий центр та досвід співпраці Музей Територія Терору і Луганського обласного краєзнавчого музею під час війни.

Через зміни в програмі Ользі Гончар так і не вдалось представити свою доповідь на конференції #ICOM2022. Тому публікуємо текст тут.

Доброго дня, мене звати Ольга Гончар, я директорка Меморіального музею тоталітарних режимів Територія Терору у Львові та Музейний кризовий центр/Museum Crisis Center.

24 лютого рано-вранці, будучи у Львові, я прокинулась від дзвінка моєї мами із Броварів під Києвом. Вона повідомила, що в наше місто поцілили перші російські ракети. Наступною мені подзвонила Олеся, директорка Луганського обласного музею зі Старобільська, що на Луганщині: «Олю, в Україні почалась війна».

І мамі і колезі я сказала негайно виїздити до Львова. Моя родина доїхала за 26 години трасою, яку постійно обстрілювали. Зазвичай ця дорога зайняла б 5-6 годин. У Старобільськ за декілька днів увійшли російські танки, Олеся місяць пробула в окупації і лише в квітні, за 3 доби, із маленьким сином, за допомогою українських військових, доїхала до Львова. Нині Луганська область і її музей окуповані повністю.

Першочергові заходи безпеки в музеї «Територія Терору» та робота команди

Через декілька годин, 24 лютого, не прийшовши до тями, проте прийшовши на роботу, ми, в музеї «Територія Терору», здійснили першочергові заходи безпеки: заклеїли вікна скотчем, поховали найцінніші експонати, поставили на підлогу все, що може впасти, почали завантажувати дані на онлайн-сховище, актуалізували список пріоритетних експонатів, а також дані про членів команди музею – адреси, номери контактних осіб на випадок відсутності зв’язку, обговорили потенційну можливість прийняти внутрішньо переселених осіб із інших регіонів вдома.

Окрім іншого, ми ще встигли купити генератор, бензин, бочки для води медикаменти. Ці товари стали дефіцитними уже за декілька годин.

Мої колеги вирішили поєднувати волонтерство для армії та цивільних, та роботу в музеї задля збереження колекції від перших години війни – я не стала заперечувати.

Хтось пішов працювати на волонтерські склади із медикаментами, військовою амуніцією, хтось поїхав на вокзал, де щосекунди прибували люди із Харкова, Києва, Чернігова, Сум, які потрапили під бомби російських терористів першими, хтось почав шити військові аптечки, чи робити коктейлі молотова.

У нас одразу відбулись наради із місцевим самоврядуванням: управління культури міста Львова (це моє безпосереднє керівництво) та Львівської обласної ради. На зустрічах були присутні всі керівники музеїв та інших установ культури. Ми обговорили першочергові заходи безпеки кожної установи, порахували вільні площі для прийому колекцій із інших регіонів, можливість розміщення, організації ночівлі людей в установах культури.

У перші дні війни Львів перетворився на великий шелтер – у театрах, бібліотеках, арт -центрах, були облаштовані місця для тимчасового прихистку людей, або ж центри роздачі та прийому гуманітарної допомоги, музейники – допомагали по музейному – приймаючи колекції та людей.

Від 24 лютого і до сьогодні – для кожного українця в Україні та за її межами сформувались різні фронти роботи – особистий – збереження власного життя та рідних, волонтерство для армії та цивільних, а для музейників – збереження власних колекцій та взаємодопомога колегам.

Міжнародна підтримка

Варто зауважити, що від перших днів війни почали надходити дзвінки від старих і нових закордонних партнерів щодо надання допомоги музеям. Першим подзвонив фонд АЛІФ та польські колеги, адже на момент початку війни у нас не було ні пакувальних матеріалів, ані боксів для евакуації, ні вогнегасників у потрібній кількості.

Галузь культури завжди залишалась недофінансованою і це стало дуже відчутним на момент війни. Без підтримки міжнародних партнерів ми не впорались би.

Музейний кризовий центр

3 березня я написала пост у Фейсбуці на тему допомоги тим, хто залишається в Україні у своїх музеях, адже багато можливостей і підтримки з’явилось для тих, хто виїжджає за кордон. А важливим було і залишається зберегти людей культури в Україні, адже вони є носіями унікальних знань та тими, хто створюють сенси.

Так народився Музейний кризовий центр – ініціатива, яка адмініструється двома громадськими організаціями ГО «Новий музей» та ГО «Інша освіта». Першочерговим завданням від 24 лютого і до тепер є надання швидкої музейної допомоги – екстреної фінансової підтримки для музейників, що опинились в гарячих точках та складних життєвих обставинах, але продовжують працювати за фахом.

Варто зауважити, що більшість цієї допомоги «проїдається», або йде на базові речі для життя. Це актуально для окупованих територій, де люди знаходяться на межі виживання.

Робота Музейного кризового центру

Що ми робимо? Збираємо кошти і роздаємо кошти по нашій мережі, яку шляхом індивідуальних контактів збирає моніторингова група МКЦ. Станом на сьогодні ми підтримали 810 осіб із 148 музеїв у 10 областях України на загальну близько 2 000 000,00 грн.

Нас підтримали приватні особи, міжнародні культурні організації, український бізнес, приватні культурі організації, українські музеї та галереї, відбулися аукціони продажу мистецтва і акції на підтримку МКЦ, організовані у Бельгії, Парижі, Амстердамі, Венеції, Лондоні, Вроцлаві, Львові.

Формат надання екстреної фінансової допомоги музейникам залишається актуальним і на сьогодні, адже в нас почалась інфляція, а уряд розпочав політику економії, яка вдарила ще більше по фінансовому забезпеченню сектору культури.

Нові напрямки роботи Музейного кризового центру

Із нових напрямків роботи МКЦ – запити на фіндопомогу на персональну евакуацію людей культури із окупованих територій, тому що там люди культури попали в чорні списки – їх переслідують, викрадають, катують, вбивають. Особливо у фокусі російських терористів викладачі української мови, яка є тепер є забороненою в наших українських містах, та музейники. Українські книжки спалюються. Колекції із українських музеїв розграбовується і вивозяться в невідомому напрямку до Росії.

Нові виклики

Із нових напрямків роботи, які постають перед нами, ми вважаємо за потрібне продовжувати надання екстреної фіндопомоги, зокрема на персональну евакуацію працівників музеїв, впровадити систему стипендій для більш тривалої підтримки лідерів культури, запустити лінію психологічної підтримки працівників культури та команд, які допомагають іншим, запустити сайт про музеї України із можливістю здійснення персональних донейтів.

Робота із українськими партнерами Музейного кризового центру

Завдяки співпраці із нашими партнерами – Музеєм народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького вже 21 український музей отримав можливість додатково убезпечити фондові колекції, на загальну суму близько 5 000 000, 00 грн., отримати пакувальні матеріали і евакуаційні скрині.

Наші партнери Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького у місті Дніпро перетворили музей на гуманітарний хаб допомоги військовим, цивільним, музеям області та музеїв в евакуації, тож ми співпрацюємо із колегами по забезпеченні потреб цього регіону.

Рутина воєнного часу: музей «Територія Терору»

Установи культури Львова поступово повернулись до роботи – було організовано ряд екскурсій «Львів зустрічає» для вимушено переселених осіб, частково відновили свою діяльність музеї Львівщини.

Музей «Територія Терору» прийняв в евакуації команду колег із Луганського обласного краєзнавчого музею. Ми допомогли відновити колегам фінансову, адміністративну, програмну діяльності. Разом ми збираємо «Колекцію перемоги» – експонати із передової.

Наразі Музей «Територія Терору» закритий для прийому відвідувачів, окрім іншого, музейний комплекс знаходиться біля залізничної колії, що становить додаткову небезпеку, експозиція законсервована, проте ми продовжуємо роботу. Ми зосереджені на збереженні наших напрацювань та посиленню заходів безпеки фондів і приміщень музею.

Завдяки міжнародній підтримці ми завантажили наші дані на онлайн-сховище, докупили технічні засоби для збереження цифрових даних і мобільності роботи, посилили забезпечення фондів шафами, безпеку офісу (змонтовані захисні жалюзі, поставлені грати, система відеонагляду). У вересні ми почнемо 3D сканування експозиції та головних експонатів задля збереження наших напрацювань.

Ми зі страхом готуємось до зими і опалювального сезону, адже є загроза знищення інфраструктури російськими бомбами, а відповідальності за збереження колекцій залишається за нами. Ми закуповуємо дрова і буржуйки, але не знаємо наскільки довгою буде зима.

Окрім іншого, ми готуємось до загроз хімічної і ядерної зброї – пройшли навчання від служб екстреного реагування, за підтримки партнерів, здійснюємо закупівлі засобів індивідуального захисту – респіратори, гумові чоботи, одноразові халати, рукавиці, бахіли, шапочки для душу, вологі серветки, медикаменти.

Проблеми музейної галузі

Війна в Україні чітко показала слабкі внутрішні сторони музейної галузі:

• відсутність на державному рівні законодавчого врегулювання процедури евакуації колекцій і працівників, як наслідок це питання залишилося на особисту відповідальність керівника і команди, які мають вирішувати, чи рятувати себе і свою родину, чи ціною свого життя і рідних – музей;

• застарілу систему фінансового адміністрування, ми не можемо приймати кошти для допомоги музеям безпосередньо на рахунки музеїв, адже в умовах воєнного часу ними не реально керувати, як наслідок, ми приймаємо допомогу «товарами», або ж використовуємо громадські організації, як інструмент для підсилення музеїв. Водночас, в Україні з кожним днем все менше «товарів», адже російські терористи знищують зокрема склади із товарами (від їжі до технічних засобів, господарчих товарів тощо);

• відсутність і на цьому етапі війни чіткого плану від українського уряду щодо підтримки музеїв: що робити музейникам в окупації, як зберігати колекції, своє життя, адже ті колєги, які не співпрацюють із окупантами, залишились без зарплати, де керівнику музею брати кошти і ресурси на евакуації, де ховати наші колекції, адже у нас немає у достатній кількості відповідно пристосованих сховищ, як і за що пережити зиму і зберегти колекції та власні життя. Окрім іншого, уряд запроваджує систему економії, і керівники музеїв вимушені відправляти колег у відпустки за власний рахунок, або зменшувати зарплату, таким чином, ми втрачаємо кадровий потенціал;

• також ми переживаємо щодо долі окупованих музеїв і команд, не всі із колег виходять на зв’язок, а також долі викрадених російськими терористами експонатів і колекцій;

Стосовно міжнародного контексту: війна в Україні чітко показала старі правила і домовленості світового рівня щодо збереження спадщини і наявні методички не працюють, всі ми потребуємо нових реальних рішень і протоколів, а світова спільнота, зокрема музейна, нарешті має визнати, що все, що відбувається в Україні – правда, а не фейк, і російські бомби не падають «просто так» на українські музеї.

Із «хороших новин» – сектор громадських організацій та ініціатив, малі музеї, взяли на себе «роль держави», зокрема щодо підтримки окупованих музеїв та прифронтових територій і у межах своїх можливостей таки допомагають колегам вижити, але це було б неможливим без допомоги міжнародних партнерів.

Варто наголосити, що всі перелічені мною активності й робота із створення нових сенсів відбувається в умовах несумісних із нормальним людським життям – в Україні не лишилось безпечних міст.

Ми живемо із постійними повітряними тривогами, новинами про убивства українських цивільних, жінок, дітей, військових, військовополонених, навіть звірів, фото руйнування наших міст, відео із палаючих полів пшениці, які під обстрілами продовжують збирати наші військові та землероби, щоб врятувати світ від голоду, зруйнованих музеїв і розграбованих музеїв – це постійне життя і робота в світі щоденного терору, який впроваджує російська держава-терорист.

До поточних тривог додались загрози ядерної та хімічних атак, а це вже питання світової безпеки. Усі відомі світові домовленості про безпеку та правила ведення війни не працюють. Старого світу більше не має. Російська держава-терорист впроваджує політику щоденного терору в Україні – в серці Європи відбувається геноцид українського народу.

Геноцид за методичкою. І культура, культурна спадщина, люди, які створюють сенси, опинились під загрозою фізичного знищення.

Ми хочемо вижити, пережити зиму, не вмерти з голоду, жити, і бути людьми із людським обличчям із планети Земля. Дивні плани для ХХІ століття, чи не так?

Готувати в українських театрах виставки, а не катівні для публічного суду над українськими військовими, що зараз готують російські терористи в окупованому Маріуполі.

І саме тому, кожен із нас буде продовжувати свій маленький фронт, у нашому випадку – культурний, не без вашої допомоги, адже Україна сьогодні б’ється не лише за себе, а й за усіх людей із Планети Земля – за їжу в Африці, за олію в Європі, за те, щоб ніхто не шантажував вас рахунками за газ чи загрозами ядерного вибуху просто за те, що ви обрали свободу і право бути собою на своїй землі, для всіх.