Виступ директорки Музею Ольги Гончар на тему: «Місце України в процесах деколонізації музейних закладів», що відбувалась в рамках дискусії, організованою спільно з Birkbeck, University of London у межах Сезону культури Велика Британія/Україна, від Українського інституту та British Council Ukraine.

Повномасштабне вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року знову відкрило нове розслідування колоніальних відносин між росією та Україною. Протягом століть митців, які народилися в Україні, ідентифікували і продовжують ідентифікувати як російських митців.

Ольга Гончар розповідає про досвід деколонізаційних процесів у Музеї та про колонізаційні практики, які у цей момент відбуваються на тимчасово окупованих територіях України.

Про перешкоджання діяльності українських культурних діячів, катування та вбивства тих, хто відмовляється від співпраці з окупантами, а також розкрадання та окупація музейних установ.

Доброго дня. Мене звати Ольга Гончар. Я директорка Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору». Темою моє сьогоднішньої доповіді є: деколонізаційні практики в Музеї та колонізаційні практики на тимчасово окупованих територіях України, у захоплених музеях.

Коли мене запросили осмислити деколонізаційні практики в очолюваному мною Музеї, я задумалась, адже те, що ми робимо – за замовчуванням деколонізаційне, але ми його таким ніколи не називали та не виділяли. Я думаю це пов’язана з тим, що сам Музей був створений вже в часи незалежності України і його не потрібно деколонізувати. Також я народилась і працювала вже в незалежній Україні, а тому для мене деколонізаційні практики не були можливі, як і для моєї команди.

Що я маю на увазі?

Наприклад, наша основна експозиція розповідає голосами людей – живих свідків найжахливіших подій XX століття, про Голокост, комуністичний терор й репресії. Розповідаючи про ці страшні сторінки історії на нашій землі, ми пішли шляхом представлення персональних історій їх свідків. Тобто наша основна експозиція побудована на нашому усноісторичному архіві. Це близько 400 свідчень, які записував Музей за останні 10 років. Це особисті історії львів’ян, мешканців заходу України, які розповідають із власної життєвої перспективи, що таке комуністичний чи нацистський терор і, як людина, опиняючись в лещатах тоталітарного режиму, залишається людиною. Звісно, з точки зору деколонізаційних практик це один з принципів, коли ми йдемо від узагальнень, від деперсоналізацій, до власне особистих історій та живих голосів.

Також, працюючи з колекцією радянського монументального мистецтва – пам’ятники, скульптури, монументи, що були переміщенні з публічного простору Львова до нас, демонтовані в рамках декомунізаційних процесів, ми представляємо їх як монументи, що отримали нове життя в нашому Музеї. Знаходячись в Музеї, вони нарешті можуть говорити не лише з перспективи пам’ятників і своїх ритуальних функцій, а й розповідати історію свого створення, про свого творця, історію свого ритуального служіння, свого занепаду й зникнення з публічного простору. Останнє часто супроводжувалось скандалами й дискусіями. Ми показуємо різні перспективи, що також є однією з ознак деколонізаційних практик.

Одним із проєктів, який варто згадати в контексті цієї доповіді – це наша співпраця з сучасними українськими митцями, без яких сучасний Музей і колекції неможливі до осмислення, що також є ознакою деколонізаційних практик. Одним з таких є проєкт Катерини Лісовенко – «Сад». Вона є художницею-монументалісткою і у своїй виставці вона пропонує, згадувані мною монументи, перемістити в сад, позбавляючи їх таким чином тоталітарного минулого, та уявити, що, можливо, у далекій перспективі вони стануть садовими скульптурами. Її картини розміщені у нас на «Колонаді тиранів», яка мала зображувати світових тиранів, але ми використовуємо цю колонаду для мистецьких інтервенцій.

Тут варто зауважити, що ми, як Музей, як куратори виставки, наголошуємо на тому, що в контексті декомунізації, осмислення радянської спадщини в Музеї теж, певним чином, є мистецьким вандалізмом, адже Катерина, як митець, вирішила таким чином їх переосмислити. Коли це відбувається в Музеї, то це не є вандалізмом, адже ніхто не ховається вночі, не зносить таємно пам’ятники, не обливає їх фарбою. Тут митець «голий», відкритий і відкрито осмислює Музей, який стає простором для перетину різних думок. Ми показуємо одну перспективу цих монументів, але це не означає, що немає іншої. Так само ми переосмислюємо радянське минуле, не ховаючи його далеко у фондах, начебто його і не було, а запрошуємо до діалогу. Це також один з принципів деколонізаційних практик.

Ще один проєкт у цьому контексті – спільний проєкт з ательє «Нормально» (об’єднання, яке працює з митцями з синдромом Дауна). У нас був «АртіСток», в рамках Днів Європейської спадщини, де Женя Голубєнцев – митець з синдромом Дауна, який осмислює Другу Світову війну, представив свої малюнки на цю тему. Зокрема його цікавлять кладовища, поховання, меморіали. Також він прочитав експлікації до своїх робіт. Можливо, що цей проєкт є одним з найважливіших для мене. Ми свій Музей віддали для митця, де він зміг професійно реалізовуватись. Особливо в контексті того, що люди з синдромом Дауна були репресовані тоталітарними режимами, а великі імперії всіляко ігнорували їх проблеми. Таким чином, наш Музей, який розповідає про тоталітарні режими, у себе організував такий проєкт, дуже важливий для нашої команди. Ми хочемо, щоб наш Музей був платформою для реалізації фахівців абсолютно різних сфер, а також для різних наших відвідувачів. Вважаю, що такий проєкт також можна віднести до деколонізаційних практик. Знову ж таки, ми ніколи це не розглядали, як немов «от давайте будемо деколонізувати Музей». На мою думку, Музей від самого початку й до сьогодні є абсолютно деколонізаційним проєктом. Для нас це сталось за замовчуванням. Ми Музей періоду Незалежності й по своїй суті не можемо бути колонізаційним.

Водночас як я вже згадувала, я хотіла б розповісти про колонізацію. Якщо ми розташовані у Львові, маємо повну свободу бути таким Музеєм, яким я його бачу як керівник – сучасним, який говорить про людську гідність і свободу, осмислює тоталітарні режими й показує різні сторони, думки, життя людей в часи катастрофи, підіймає складні філософські питання. Збирає колекцію радянських монументів, осмислює та зберігає їх. Попри це, я б хотіла говорити про своїх колег з Луганського обласного краєзнавчого музею, який евакуювався до Львова після початку російського вторгнення. Вони були змушені залишити свій Музей, своїх колег, свою колекцію, адже не змогли евакуювати це, потрапивши в окупацію на 1,5 місяця. Вже згодом, коли їх вивозили військові, більше йшлось про збереження життя, а не про колекцію. Цей Музей, як і сам Старобільськ, був окупований з перших днів і там почались справжні колонізаційні практики. До 24 лютого ми співпрацювали з колегами і одним з наших проєктів стало дослідження експозиції АТО/ООС – російсько-української війни з 2014 року до 24 лютого 2022 року, де ми їздили з колегами по музеях Луганщини й досліджували, що колекціонують музейники і як вони це презентують в експозиціях, як вони осмислюють війну, прямими сусідами якої вони є. У їхньому музеї відбувались конференції на тему Голодомору, Голокосту, а також дослідження рідного краю, його персоналій, адже це краєзнавчий музей. Додам, що він вже вдруге переїжджає: у 2014 з Луганська до Старобільська, а зараз до Львова. І ось зараз, коли ми спостерігаємо, що там відбувається, то бачимо справжню колонізацію. І виставка «Наші традиції» презентує історію «вєлікой росії-матушкі» з так званими традиційними символами для Російської імперії.

Це представляється як свято, що відбувається у музеї: «ми щасливі, що у нас відбулось так зване «освобождєніє». І ми повертаємось після цього недорозумєнія під назвою незавісімость України до росії-матушкі».

Отже, ми бачимо, що музеї стають центрами пропаганди й це є прямою ознакою колонізації. І представлення пропагандистських копій є ще одним з колонізаційних підходів, щоб охопити більше аудиторії.

Команда Луганського обласного краєзнавчого музею долучається до різноманітних заходів, на рівні центральних міст росії, їх керівництва. Виставка «Обикновєнний фашизм» – тут на вітрині лежать наші українські прапори, можливо їх взяли з експозицій про АТО, які ми досліджували під час наших поїздок. Ці колекції, які там були, дуже швидко змінили свої сенси. Під владою України це були свідчення війни, яка відбувається безпосередньо на Луганщині, а тепер це подається під соусом «обикновєнний фашизм». Або, наприклад, повідомлення про передачу в музей світлини якогось російського діяча-освободітєля. Відбувається прославлення цього персонажа, перетворення на божество. Героїзація окремих персонажів – ще один приклад колонізаційної практики.

Таким чином музей стає платформою для пропаганди, для прославлення «героїв», яких визначено центральнодержавним курсом. І це лише один приклад, який вдалось простежити.

Зараз ми більше сконцентровані на продовжені наших проєктів: ми відновили запис свідків наших профільних тем – нацистський та комуністичний терор, а зараз будемо записувати свідків війни сучасної, що відбувається на території України, зокрема записуватимемо музейників, як вони почуваються на цій війні.

Я дякую за можливість про це подумати, осмислити, представити, але, на жаль, на окупованих територіях таких прикладів буде дедалі більше. Зараз ми більше уваги приділяємо допомозі нашим колегам, щоб вижити. Музейний кризовий центр з 3 березня займається залученням коштів та наданню їх музейникам, які опинились у складних життєвих обставинах, але продовжують залишатись в Україні і збирати колекції. Зокрема ми займаємось посередництвом між тим, хто надає допомогу і тими, хто її потребує. Дослідження колонізаційних практик не є нашим фокусом, адже нашим головним завданням є перемогти та вижити. Хоча, безумовно, це важливо і було б добре, якби хтось взявся це досліджувати й моніторити. Можливо після моєї доповіді така людина з’явиться і ми будемо раді співпраці. Цей жах, який відбувається на окупованих територіях, переслідування людей сфери культури, які створюють сенси – це колонізація і темрява, яка прийшла на наші землі. Також ми знаємо про факти викрадення людей, катування. Це також частина колонізаційних практик. Імперія зла не терпить людей, які створюють сенси – у неї є генеральний курс і ніхто не має права піддавати його сумніву. Тому, говорячи сьогодні про приклад нашого музею у творенні деколонізаційних практик, Луганського обласного краєзнавчого музею на тимчасово окупованій території, як приклад колонізаційних практик, я хочу вкотре привернути увагу міжнародної спільноти, колег-музейників до того, що росія – держава-терорист. І ми маємо докладати усіх зусиль, щоб зупинити війну, адже це не лише війна проти України, а й війна проти демократичного світу, його цінностей, світової культури, частиною якої є культура України.