У ніч з 28 на 29 липня 2022 року російська федерація здійснила цинічне масове вбивство полонених українських захисників «Азовсталі» в Оленівці на тимчасово окупованій Донеччині. Внаслідок теракту загинули понад 50 українських військовослужбовців та більше 130 отримали поранення.

У Меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія Терору» відбувся Реквієм пам’яті загиблих в Оленівській колонії. Органзіторами стали AZOVSTEEL FAMIL та Перший театр.

Перед входом до Музею було розміщено банерну виставку, де зображено фотографії жорстоко вбитих українських воїнів. Декому із них було лише 22 роки, а комусь 62…

У Бараці №2 відбувся Реквієм пам’яті загиблих під час теракту в Оленівській колонії. На двоярусних ліжках сиділи діти, одягнуті в костюми янголів, символізуючи душі загиблих.

Біля них матері, сестри, дружини воїнів «Азову», які почергово читали вірші сучасних українських письменників. Звучали молитви в пам’ять про загиблих в Оленівці.

«Ми зараз символічно знаходимося на території музею «Територія Терору», де за часів Другої 

світової війни знаходилося найбільше Львівське гетто. В ніч з 28 на 29 липня минулого року в Оленівці був здійснений терористичний акт, злочин, який порушує всі міжнародні конвенції щодо наших полонених, які вийшли з Маріуполя, не щоб вмирати, а зберегти життя. І тому ми хочемо вас провести символічно тим шляхом, який пройшли вони. Це не театральна вистава. Це вшанування пам’яті тих, хто загинув. І люди, які тут присутні – не актори, а матері, дружини, побратими Героїв «Азову»», – сказала співорганізаторка події, в.о. директорка Першого театру Ірина Артим’як.

Рідні військових ділилися своїми спогадами страшних подій в Оленівці в ніч з 28 на 29 липня 2022 року.

«Рік тому, 28 липня, коли я лягала спати, то навіть не могла уявити, який жах буде відбуватися через кілька годин. Ті події скалічили і зламали життя багатьом людям, моєму чоловіку також», – ділиться спогадами Аріна Хаванських, дружина загиблого в Оленівці військовополоненого.

«29 липня після обіду, коли я дізналася про цю трагедію, ті емоції, які мене охопили, неможливо передати. Я не знала чи мій чоловік був там, чи ні. Та вже 30 липня, коли російська сторона оприлюднила неофіційні списки загиблих, я побачила його у списку. Друзі, які були поруч, заспокоювали, що ці списки не є офіційними і можливо він живий. Тому наступні 10 місяців я надіялася…10 місяців я жива з надією, що мій чоловік в полоні. Та 20 червня цього року мені зателефонувала патронатна служба і сказала, що є збіги по ДНК, і щоб я попрощалася зі своїм чоловіком. Цей рік моє серце було розбите цією трагедією… Та після 20 червня я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде нормальним. Я розумію, що з цією трагедією, з цією раною мені доведеться жити все життя, жити з усвідомленням, яке жахіття трапилося з моїм чоловіком. Він загинув там на місці. Та своєю смертю всі загиблі на цій війні, і мій чоловік зокрема, зробили наші життя безцінними. Тому дякую їм за життя. І дякую всім, хто підтримує і пам’ятає про них», – наголосила Аріна Хаванських.

Ще одна дружина захисника «Азову» Євгенія, мати трьох дітей (були ангеликами під час реквієму), чекає вже майже 400 днів свого чоловіка з полону. Сім’я жила в Маріуполі, і чоловік став на захист міста та рідних у лави «Азову». Разом з іншими вийшов з міста та потрапив у полон до росіян. Те, що він в Оленівці і чи живий, Євгенія довго не знала, допоки російське телебачення не зняло поранених після теракту в лікарні.

«Я довго шукала, молилася, благала, але не було відповіді, що з ним і де. Але 16 вересня я побачила свого чоловіка на відео живим… А після того – тиша. Невідомість. Я вдячна всім, хто прийшов сьогодні, бо дуже хочу, щоб нас почули, зрозуміли і ніколи цього не забували», – каже Євгенія.

Детально хронологію подій у ніч з 28 на 29 липня 2022 року в Оленівці, розповів Арсен Дмитрик, позивний «Лемко», командир першого батальйону бригади «Азов», який вижив після теракту. За його словами, про ці страшні події необхідно розповідати, щоб усі розуміли, що росіяни – це нелюди, і жодного милосердя, співчуття у них немає і до них теж не повинно бути.

«Хлопці, які вижили, яких ще повернуть, ніхто не забуде цієї лукавої усмішки того «хазяїна» бараку, в якому нас тримали. Ніхто не забуде тих знущань і зневаги, яких ми зазнали. Ми будем мститися до останнього. Хай пройдуть десятки років, та ми все одно їх дістанемо. Якщо згадати історію, то ті, які творили злочини проти нашого народу, все одно зазнали покарання – хто офіційно, хто неофіційно, хто загинув в аварії, та їхні злочини для них не минулися безслідно», –  наголосив Арсен Дмитрик.

Підсумовуючи захід, директорка Музею «Територія Терору» Ольга Гончар, наголосила, що мусимо говорити про ці страшні події, розповідати усім, розповідати світу, щоб злочини росії були покарані.

«Нацистський режим був засуджений, а комуністичний досі ні. росія, яка є правонаступницею комуністичного режиму, продовжує здійснювати його в Україні. Тому ми мусимо говорити про це, ділитися своїми історіями. Це найменше, що ми можемо зробити. Багато роботи є на міжнародному фронті, бо, на жаль, нам не вірять. Тому обов’язок кожного українця розповідати про ці злочини на всіх рівнях, які нам доступні», – наголосила Ольга Гончар.

Фотограф Олена ЗНАК