Олександр Пагіря, науковий співробітник музею
Не встигло Михайлові виповнитися й десяти років, коли його батька – Сергія Бачинського – в ніч з 28 на 29 лютому 1940 р. арештував НКВС і як колишнього члена Української Центральної Ради (УЦР) засудив до розстрілу.
Михайло з нянею Наталею, 1931 р.
Батько був відомим українським громадсько-політичним діячем, просвітянином, публіцистом і педагогом. У 1917 р. обирався делегатом на Всеросійські установчі збори у Петербурзі та на Установчі збори України від партії українських есерів. У 1917-1918 рр. був заступником голови фракції Малої Ради, яка працювала між сесіями Центральної Ради. Пізніше обирався членом Трудового конгресу, який засідав у Києві 23 – 28 січня 1919 року. Як заступник міністра іноземних справ Директорії УНР у лютому-червні 1919 р. брав участь у переговорах з представниками Антанти в Одесі та Бірзулі. У 1920 р. емігрував до Польщі, оселився на Волині, де працював повітовим агрономом, учителем і директором школи. Тут організував осередки товариства «Просвіта» з бібліотеками-читальнями та гуртками художньої самодіяльності. Після приходу радянської влади у Західну Україну у вересні 1939 р. батько намагався уникнути репресій і виїхав до Луцька.
Михайло пригадував про першу зустріч із радянською владою:
«Багато хто зустрічали радянську владу з нашими націоналістичними прапорами. Через деякий час, вони всі появились в Сибірі. В останні роки Польща дуже витісняла українців, особливо з мовою. А ми думали, що наші браття поможуть нам і заберуть з пекла. Але ми попали в інше пекло».
Вже невдовзі після проведення обшуків у помешканні сім’ї НКВС арештувало батька за участь в «антирадянській контрреволюційній» діяльності. Після тривалого слідства 24 травня 1941 р. Київський обласний суд засудив його до вищої міри покарання – розстрілу. Вирок був виконано саме в день початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. у Биківнянському лісі поблизу Києва.
Вже за кілька місяців після арешту, 13 квітня 1940 р. всю сім’ю депортували у Казахстан. Під час виселення Михайлові вдалося прихопити кілька книжок, пачку олівців і зошитів. Потім, перебуваючи на спецпоселенні, він обмінював олівці на хліб, таким способом рятуючи сім’ю від голодної смерті.
«Коли приїхав Новіков, то ми нічого не взяли. Бо думали шо їхали на розстріл. Я взяв книжку Чмелика, пачку олівців і купу зошитів. Я потім їх міняв на хліб. Коли їхали саньми, то Наталю зустріли, конвоїр не хотів її брати, але вона настояла. Якби не вона то, ми б від холоду і голоду загинули».
Михайло Бачинський, 1946 рік
Після звільнення зі спецпоселення Михайло разом із мамою та сестрою повернулися в Західну Україну (1944 р.). По війні хлопця затримувала радянська влада за підозрою в участі в антирадянській молодіжній організації:
«Там була організована підпільна група. Один розумний попросив, щоб я віддав книжку одній дівчині. Тоді були жіноча і чоловіча школи. Я заніс книжку. 23 лютого 49 року, до мене прийшли НКВДисти, забрали всі мої папери. Там був зошит, де мама писала шо хотіла, щоб я був як батько, щоб боровся за незалежну Україну, але жінка встигла заховати той зошит і то мене спасло».
Михайло Бачинський з родиною, 1962 рік
Історія представлена у межах виставки “Втрачене дитинство: почуте і “непобачене”, яка є частиною міжнародного проєкту “Втрачене дитинство”, який підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe. Цей проєкт Музей “Територія Терору” втілює спільно з ГО Post Bellum (Paměť národa) (Чехія, Прага).
Очікуйте відкриття однойменної платформи із 30 історіями людей, які дітьми стали свідками насильства, репресій та злочинів проти людяності, лекціями, мистецькими рефлексіями, фото, відео та документальними матеріалами про повоєнні депортації із Західної України кінця 1940-х – початку 1950-х років.
Інші новини
Публікації
