Відкриття виставки “Втрачене дитинство: почуте та „непобачене“ “

Цілий рік ми працювали над записом свідчень людей, які у ранньому віці стали жертвами репресій, депортацій, свідками масових вбивств і геноцидів ХХ століття у Центрально-Східній Європі. Історії документували разом із чеською громадською організацією Paměť národa у межах міжнародного проєкту “Втрачене дитинство”, який підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe.
І напередодні, 29 жовтня, їх оприлюднили у форматі вуличної виставки «Втрачене дитинство: почуте та „непобачене“» на площі біля музею за адресою вул. Чорновола, 45 г, тож переглянути її можна і у період жорсткого карантину.
 
Через карантинні обмеження відкриття відбулося в онлайн-форматі.

«Наш проєкт був написаний тоді, коли уже було зрозуміло, що 2021 рік буде роком у карантині, тому треба думати над новими форматами. Наша виставка — це вуличний формат, тому навіть якщо сьогодні все закриється, кожен зможе переглянути виставку на нашій музейній площі українською та англійською мовами», — розповідає директорка музею «Територія Терору» Ольга Гончар.

Герої виставки — це мешканці та мешканки Західної України, кримська татарка та жінка з Чехії. Вони усі мають досвід зростання у таборах, на спецпоселеннях, народжені у ГУЛАГу, або їхнє дитинство припало на період людських катастроф: Голокост, Голодомор чи Друга світова війна.
Наприклад, є історія Гелени Естеркесової. Вона — свідок Голокосту, який відбувався в Європі. Калайджи Гульнар була депортована разом із кримськими татарами. Є історії людей, які постраждали за те, що їхні батьки були учасниками повстанського руху або підтримували його.

«І є історії двох доньок священників — тут ми показуємо досвід репресій проти греко-католицьких священників. Є історія Юрія зірченка. Він і його батьки були свідками одразу кількох подій. Николин Юлія уже народилася у репресованих батьків на спецпоселенні, а є історія людини, яка народилася у таборі ГУЛАГу», — додає науковий співробітник музею Юрій Коденко.

На стендах є фото оповідачів, їхня біографія та цитати, які часто відображають не лише досвід однієї людини, а можуть бути спільними для багатьох, хто пережив страшні події ХХ століття. Є також QR-коди, зісканувавши які можна прочитати детальну історію кожного героя чи героїні на міжнародному архіві Memory of nations.
Історикиня та інтерв’юерка проєкту Ліана Бліхарська каже: одним з викликів усної історії є те, що не встигаєш записати історії тих, кого хочеш, адже свідки, на жаль, дуже швидко відходять.
До кінця року також буде онлайн-платформа «Втрачене дитинство», на якій ми розмістимо ці та інші історії оповідачів та лекції, які допоможуть краще розкрити історичний, соціальний та психологічний контексти теми.
Над створенням виставки працювали культурологиня Ольга Муха, історики Олександр Пагіря, Юрій Коденко та Мартін-Олександр Кислий, дизайнерка – Катерина Дідик, інтерв’юерка Ліана-Марія Бліхарська та фотографка – Наталія Хасаншін. Координація – Ольга Гончар, Христина Рутар  і Ян Блажек.
 
Усі класні фото з відкриття зробив Мирослав Трофимук.