В назві лекції ця фраза «Свій до свого по своє». Це така, насправді, зараз дуже актуальна, але і дуже відома фраза. Її почали використовувати у, власне, міжвоєнний період, але первісно її використовували українські кооператори, тобто українські виробники. І ми зараз дуже багато говоримо про мережевий зв’язок, про цю громадянську відповідальність, громадянське суспільство.
Ми не можемо не згадати віху історії, яка передувала міжвоєнному періоду. Власне, Перша світова війна. Після завершення Першої світової війни зазнали краху імперії – Австро-Угорська, Німецька, Російська та Османська, а на карті світу постали нові держави. Українці брали участь у війні по обидва боки фронту, воюючи у складі військових формувань держав, що входили як і до Антанти, так до Троїстого Союзу (з 1915 р. Четвертного Союзу). Немає точної статистики, скільки українців воювало, загинуло та було пораненими у лавах російської та австро-угорської армії.
На Галичині, 1918-й рік, закінчується війна. І тут жили, серед інших, поляки і українці. І кожен з них думав про те, щоб створити свою державу. І в Польщі була створена Польська ліквідаційна комісія, це такий перехідний орган влади, який мав на меті те, що вони сюди приїжджають до Львова, закінчується війна, і австрійська влада, власне, передає їм владу. Українці намагалися цьому перешкодити, і вже 31 жовтня 1918 р. у Львові у приміщенні Народного дому представники Української національної ради (українські діячі, депутати австро-угорського парламенту, місцевих – крайових сеймів Галичини та Буковини, українські політики; очолював Євген Петрушевич) та Центрального військового комітету на чолі із сотником УСС Дмитром Вітовським за наполяганням останнього прийняли рішення негайно вчинити повстання та переобрати владу у місті, аби перешкодити Польській Ліквідаційній Комісії, яка мала перебрати владу від австрійського намісника Карла фон Гуйна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року о 3-4 годині ранку у Львові розпочалось повстання, що згодом увійшло в історію під назвою – «листопадовий чин», «листопадовий здвиг» українці захопили владу у місті, зайнявши ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над Ратушею і намісництвом підняли синьо-жовтий прапор. Під вечір 1 листопада поляки почали чинити супротив – розпочались бої за місто. Створено ЗУНР, розпочалась польсько-українська війна, яка завершилась не на користь українців.
Тобто, якщо ми говоримо про якісь такі недержавні ініціативи, так, українці в цей час “мобілізуються”, і вже 4 грудня 1918 року постав статут Українського Горожанського Комітету. Горожанський – це як місцевий, громадський. По суті, це спочатку був такий невеликий місцевий осередок, а після зайняття польськими військовими Східної Галичини, і коли об’єднуються різні схожі такі ініціативи в різних містах, «став він краєвим». Першим очільником цього Українського Горожанського Комітету став Степан Федак, відомий професор, громадсько-політичний діяч, адвокат. Його заступниками були Кирило Студинський та отець Леонтій Куницький. І цікаво, що цей Український Горожанський Комітет, він мав у собі таку дуже цікаву структуру. Структурно УГК у Львові складався з таких секцій:
Перше формальне утворення Українського Горожанського Комітету (УГК), згідно із спогадами Олени Шепарович (Федак) (громадська діячка, активістка українського жіночого руху, співзасновниця Союзу українок, учасниця міжнародних жіночих конгресів) було створено напередодні листопадових подій для гуманітарних цілей (розподілу продуктів харчування тощо) 1918 р.:
«під фірмою того комітету… постановлено вести якнайширшу діяльність, зокрема дати поміч раненим і полоненим воякам Української Армії та поміч українським мешканцям міста, що потерпіли внаслідок воєнних подій…».
До праці в Комітеті, за спогадами Олени Шепарович, почали зголошуватися жінки, тому створено окрему секцію Самаритянську секцію УГК, головним завданням якої “була моральна і матеріальна опіка над раненими і полоненими українськими вояками, що лежали по львівських шпиталях”. Головою секції стала Олена Косевич, секретарем Олена Шепарович.
Перед адміністрацією шпиталів члени Самаритянської секції представлялися як уповноважені “Українського Червоного Хреста і носили опаски з червоним хрестом”. Згодом почалися певні труднощі, адміністративні перепони з боку поляків (потрібно було отримати дозвіл). Начальник Штабу польських військ Галичини Владислав Сікорський зустрівся з делегацією УГК (Олена Косевич та Олена Шепарович) та видав 6 тимчасових посвідок.
«Секція полонених інтернованих, арештованих і немічних» опікувалась полоненими та інтернованими українськими вояками, які перебували в «польському полоні у Львові і інтернованими та арештованими цивільним особами української народности перебуваючими в вязницях у Львові». Цілі — забезпечення «денно 800-900 обідів для полонених і інтернованих» та по можливості забезпечення їх одягом та взуттям. Кошти для діяльності Секція бере із пожертв української людності та Американського Червоного Хреста.
Від грудня 1919 р. до вересня 1920 р. робота «Секції помочі раненим, полоненим і арештованим» відбувалась у «збірній станиці полонених українських жовнірів» – тюрмі австрійського періоду «Бриґідках», а згодом в таборі на «Ялівци» (за личаківською рогаткою). Спершу діяли дві кухні, які варили їжу, а від липня 1920 р. діяла лише одна кухня, яка забезпечувала харчами полонених та інтернованих та українців у Львові.
Важливим здобутком Самаритянської секції було облаштування «Українського Дому Інвалідів» у Львові при вул. Св. Софії, 25 (сучасна вул. Івана Франка, 111) на 25 місць, який відкрили 1 вересня 1920 р. Приміщення безоплатно надало товариство «Дністер». Самаритянська секції УГК передала Дім інвалідів у підпорядкування «Секції опіки над інвалідами» у 1921 р. Фінансово утримував Дім інвалідів Український Горожанський Комітет, ввели там свою практику Доктор Іван Куровець та Доктор Яків Зельцер, а також працював майстер – «професор слюсарського звання в Промисловій школі у Львові» – Теодор Преторюс, який організував «робітню ортопедичних артикулів для інвалідів», тобто майстерню із виготовлення протезів та ортопедичних товарів. Управителем цієї майстерні став Іван Білецький, якому для ефективної роботи УГК дозволив залучити потрібну кількість осіб із інвалідністю.
Соціальна опіка у міжвоєнний час – це такий хороший приклад оцього мережевого зв’язку, цієї роботи спільноти, як всі разом на користь якоїсь більшої справи об’єднувалися і, власне, діяли.
Фрагмент – на основі лекції Юлії Артимишин, к.і.н., наукової співробітниці Музею “Територія Терору” та Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.
Переглянути лекцію – https://youtu.be/Q3l7lo3MCyI
Дослідження виконується в рамках проєкту “Науково-дослідні роботи молодих вчених НАН України 2025–2026 рр.”
Інші новини
Публікації
